Проблема деградації особистості в розповідях Антона Чехова – Чехов Антон

Головна тема добутків видатного російського письменника й драматурга А. П. Чехова – це життя звичайних людей, його сучасників, яких автор зображує зі співчуттям до них і з обуренням проти умов, у яких вони змушені жити. Життя в суспільстві, пристрій якого майже неминуче примушує їх деградувати, і ніщо для його героїв не стає рятуванням: ні робота, ні любов, ні культура або особиста інтелігентність і навіть духовність – обставини в більшості випадків виявляються найсильнішими

А. Чехов намагався зобразити саме «середніх», звичайних людей, типажі, які сприймаються як представники народу в цілому, щоб читач мав можливість довідатися в них себе. Лікарі й поміщики, студенти й священики, офіцери й чиновники – всі вони розглядаються письменником з однієї точки зору, Чехов шукає загальні закономірності, узагальнює характеристики начебто дуже різних по походженню людей. Робить він це з надзвичайною майстерністю використання художніх засобів: точної деталі, індивідуалізації образів, контрасту величних і дріб’язкових, трагічних і гумористичного – як різних проявів життя, у якому поруч співіснує все. Але навіть іронія не перекриває повністю більший біль письменника, викликану неможливістю звичайної, слабкого людини звільнитися від заяложеної буденності, що затягує начебто в топке болото

Навіть кращі представники «середніх людей», працьовиті, із прогресивними поглядами, здатністю мислити, поступово й непомітно для себе за таких умов перетворюються в обмежених обивателів. Це яскраво показано на прикладі лікаря Старцева в розповіді «Ионыч». Спочатку «обивателі своїми розмовами, поглядами на життя й навіть свій вид бісили його», їхню філософію він уважав «тупий і злий». Зустрів він і жінку, у яку закохався – Катерину Туркину («Котика»). Правда, вона відмовляється вийти заміж за нього. Катерина хоче стати артисткою і їде в інше місто, але не забуває Старцева. Він залишається працювати, досягає успіху. Через чотири роки вони знову зустрічаються, але буденність уже встигла затягти Старцева: визнання Катерини в любові не знаходить відповіді. Йому нема чого сказати. І от уже замість колишнього Старцева виникає «Ионыч»: товстий, дратівливий, байдужий до людей. Жадібність здолала Ионыча, він купує собі маєтку й будинку в місті, хоче поспіти й тут і там, змушує прислугу йому догоджати. Живеться йому нудно, ніщо його не цікавить

Любов, що призупинила на якийсь час деградацію, виявилася слабеньким почуттям, щоб урятувати Старцева, але, як ми бачимо в іншій розповіді («Дама із собачкою»), Чехов покладав надію на рятувальні сили цього почуття. «Закоханість указує людині, якою він повинен бути» – затверджує він

Гуров і Ганна Сергіївна до зустрічі йдуть шляхом Старцева. Обставини затягують їх: вони одружені з духовно чужими людьми, «непотрібні справи й розмови все про одне й те саме забирають на себе кращу частину часу, кращі сили, і зрештою залишається якесь куце, безкриле життя». Гуров по утворенням філолог, але працює в банку, він мріяв співати в опері, але відрікся від мрії, зустріч із Анною для нього спочатку «легеня» пригода. І почуття виявляється сильніше «Ця їхня любов змінила їх обох», – пише Чехов

Але так везе лише одиницям. У більшості «середніх» людей шанси на порятунок досить малі

До якого ступеня може деградувати людина зображується на прикладі образа Беликова, героя розповіді «Людина у футлярі», життя якого проходить під гаслом «Як би чого не вийшло». Його характеристики майже гротескова, чим відрізняють цей образ від «середніх» людей, але сам принцип жити, уникаючи різких рухів або взагалі прийняття важливих рішень, досить розповсюджений. Беликов ховається від життя за допомогою вати у вухах і темних окулярах, він створює навколо себе «футляр», але й сам непомітно перетворюється в «футляр», у якому зберігаються якісь речі, але не душу. Для справжньої любові у футлярі місця не перебуває. «Для нього були зрозумілими лише циркуляри й газетні статті, у яких заборонялося що – небудь». Беликов боявся життя, але майже все місто побоювалося Беликова, що щось видивлявся: сумна реалія державного устрою, що тримається на доносах. Під впливом подібних прикладів всі «бояться голосно розмовляти, надсилати листа, читати книги, бояться допомагати бедным, учити грамоті…». Ціле типове явище тодішньої епохи вгадується за фігурою «людини у футлярі».

Але разом з тим розповідь Чехова аж ніяк не робить гнітючого враження. Письменник застерігає проти деградації, але не «прирікає» на неї. Немає в його добутках безнадійності або песимізму, а сповнений гумору стиль начебто художньо протистоїть зневірі до життя, до якого можна було б прийти, звертаючи увагу лише на сюжети. «І здавалося, що ще трошки – і рішення буде знайдено, і тоді почнеться нове, чудове життя…» – зустрічаємо ми в «Дамі із собачкою».

А зображуючи приклади деградації, пояснюючи її причини, Чехов «лікував» читачів від моральної слабості й пасивності й призивав не підпадати під згубний вплив середовища, берегти в собі людини й шукати шляхи звільнення від «напівмертвого життя» (по вираженню Горького), шляхи до прекрасного. Тому що в людині «все повинне бути прекрасним: і тіло, і душу, і одяг, і думки».

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>