Рецензія на повість Федора Абрамова “Поїздка в минуле” – Абрамов Федір

Федір Абрамов – один із самих популярних у нашій країні письменників і літературних критиків. В 1993 році вперше побачило світло повне зібрання творів письменника, уже після того, як не стало самого Федора Абрамова. Перед цим до сучасників доходили тільки найрідші публікації в журналах і “знівечені” цензорами збірники, усякий з яких Абрамову доводило в буквальному значенні слова прошибати до друку місяцями, а часом і роками

Федір Абрамов колоритно малює справи й долі людей російського села під час Великої Вітчизняної війни й у післявоєнні роки. Тема колективізації, знищення селянства – основи російської духовної культури – звучить у письменника в більшості його добутків. Особливо близький Абрамову Росіянин Північ – батьківщина письменника. Там він почав свою трудову долю, що увібрала трагедійний досвід сільського підлітка, що випробував лиха колективізації й напівголодного існування 1930 – х років, ранній досвід бездоглядності й братньої взаємодопомоги, досвід ополченця – фронтовика, а потім – досвід людини, навіч, на своїх земляках, на родині брата, що зштовхнувся з післявоєнним лихоліттям, з безправним положенням селянина, позбавленого навіть паспорта, майже нічого не одержує на трудодні й податок, що платив, за те, чого в нього не було. Тому Абрамов прийшов у літературу з величезним життєвим досвідом, з переконаннями заступника народного

У першому романі “Брати й сестри” могутньо зазвучала живаючи багатоголоса народна мова, засвоєна письменником з дитинства й завжди харчувала його книги. Романи “Брати й сестри”, “Дві зими й три літа”, ” Шляху – Роздоріжжя” і “Будинок” становлять тетралогію “Брати й сестри”. Об’єднані загальними героями й місцем дії (північне село Пекашино), ці книги оповідають про тридцятирічну долю російського північного селянства, починаючи з військового 1942 року. За цей час зостарилося одне покоління, змужніло друге й підросло третє. І сам автор знаходив мудрість зі своїми героями, ставив усе більше складні проблеми, вдумувався й удивлявся в долі країни, Росії й людини. У пору роботи над романами створювалися кращі повісті й розповіді письменника: “Дерев’яні коні”, “Пелагія”, “Алька”, “Поїздка в минуле”, “Баби”, “Про що плачуть коня”.

В 1974 році було закінчено одне із самих яскравих і значних добутків Абрамова – повість “Поїздка в минуле”. Вона не побачила світло при житті автора, її видали лише в 1989 році, через п’ятнадцять років. Ця повість, на мій погляд, перевершує інші по ємності й лаконічності, по глибині соціального аналізу й гостроті конфлікту. Абрамов зосередив увагу в повісті не на подіях, а на свідомості й психології людей, на самих згубних наслідках політики партії у двадцяті й тридцяті роки, які проникнули в душі людей, у характери, життєві орієнтації. У повісті порушені ті сложнейшие політичні, соціально – історичні й філософські проблеми, про які в повний голос заговорили зовсім недавно і які дотепер чекають справжнього осмислення: трагедія колективізації й розкуркулювання, протистояння фанатиків – революціонерів і справжніх гуманістів, хоронителів загальнолюдських цінностей, прозріння й джерела трагедії людей, зламаних страшним пресингом радянської ідеології, тиском на людей протягом довгих десятиліть. У центрі повести лежить історія життя Микши Кобылина – сільського конюха, алкоголіка. Микша – жертва свого минулого. Він все життя вірив у те, що його дядьки – революціонери – коллективизаторы – чесні, шляхетні, відважні люди, які піклувалися про загальне добро. Прозріння виявилося для нього настільки страшним, що вбило його зсередини. “Методій Кобылин, хоч і дядько тобі рідний, а собака була людина. Скільки його на світі немає? Двадцять років, а може, більше, а люди й тепер ще із – за нього плачуть. У кажинной селу безвинних людей сказнил, а в нашій волості зараз десять мужиків”, – розповідала стара Федосеевна Микше. Міф про трагічну загибель дядька Олександра дійсно виявився лише міфом: “А насправді п’яний дядько зґвалтував беззахисне п’ятнадцятирічне дівчисько, що забирала комендатуру, а брат цього дівчиська – чотирнадцятилітній пацан – убив дядька…” А Микша вірив у те, що розповідали в обласному музеї: він відрікся від рідного батька, щоб “показати революційний приклад”, він відмовився від батьківського прізвища. Микша довідається, що його батько був чесною й працьовитою людиною, але вже було пізно чого – небудь виправляти

Сцени розкуркулювання, життя “позбавленців” або засланих на Північ селян відбивають реальні події того років: “У нас у селі стали колгосп робити – варта кричи. Три господарства за планом распотрошить треба, а де їх взяти?” “А в цьому самому тридцятому році, що отут робилося… По двох, по трьох мертвяка за ранок витягали. З розкуркулених. З південних районів, які до нас, на Північ, минулого вислані. Жах скільки їх у нашім селі було! Все літо баржами возили”. Ці сцени говорять самі за себе. Розстріли, убивства, повне руйнування сільського побуту, ріки крові й страждань…

“Розкуркулювали найбільш розторопних, господарсько – ініціативних мужиків. Побудував млин, завів смолокурню, маслоробку виписав – ворог. Ворог кожний, хто проявляв хоч яку – небудь ініціативу. Бажаний, ідеальний громадянин – ледар, ледар”, – говорив Федір Абрамов про проблему розкуркулювання

Глибока проблематика в добутках Абрамова об’єднана із щирим пізнанням буття російського села, душі й вдачі простого російського селянина, збагненням його драми в період правління Радянської влади

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>