Романтичний ідеал національного визволення та свободи у ранній ліриці Павла Тичини

Павло Тичина прийшов у літературу зовсім юним і приніс своє радісне світовідчуття, що вибухнуло в ній раптово «Сонячними кларнетами». Поява цієї збірки розцінювалася тоді як справжня революція в українській поезії. Вона вийшла з тісних рамок традиційної поетики, несла в собі свіжу образність, пошуки цікавих форм. Її автор був тоді сповнений надій, щасливого передчуття близької всеочисної грози. Він вірив у революцію зі всім шалом юності, і тому сприймав її спрагло, з відкритою навстіж душею, як провісницю визволення, того духовного розкріпачення народу, про яке так мріяв. Проте дуже скоро в осяйний світ цих радісних мотивів та настроїв вкраплюються вірші, що містять сумні пророцтва щодо новітньої революційної епохи: Одчиняйте двері — Наречена йде! Одчиняйте двері! — Голуба блакить. Очі, серце і хорали Стали. Ждуть. Одчинились двері — Горобина ніч! Одчинились двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами, Тьмами. Дощ. («Одчиняйте двері») Але «Золотий гомін» волелюбних прагнень до якогось часу приглушує ці страшні поетові пророцтва. Тим життєствердним гомоном повниться небо над Києвом, у ньому вчувається відгук тих прадавніх часів, коли покоління наших пращурів освячували землю кров’ю — за волю. Із сивої-сивої Давнини причалюють Човни золотії… («Золотий гомін») Причалюють і до пам’яті, і до «золотого гомону», і до дзвонів Лаври та Софії, що звіщали — так бачилося поетові — про добу Свободи. Тичина силою свого поетичного таланту сплавляє в єдине «Я — дужий народ, я моло – дий» усі віковічні змагання українців за омріяну волю, усі священні пориви і злети народного духу: …Над сивоусими небесними ланами Час проходить, Час засіває. Падають Зерна Кришталевої музики. З глибин Вічності падають зерна. В душу. І там, в озері душі, Над яким у недосяжній високості в’ються голуби-тремтіння, Там, У повнозвучнім озері акордами розцвітають, Натхненними, як очі предків! Але романтичний ідеал визволення дедалі частіше губився в подальшій поезії Тичини, бо дійсність щоразу свавільніше суперечила цьому ідеалові і унеможливлювала його втілення в життя. У звучанні кларнетів безповоротно гасне «сонячність»: Не місяць, і не зорі, Як страшно!.. Людське серце І дніти мов не дніло. До краю обідніло. («Скорбна мати») А в поетичній збірці «Замість сонетів і октав» вже не просто нема місця для радісних сподівань на народну волю, на прийдешній день української нації, ніким не гнобленої та не зневаженої, — там поет зі сміливою відвертістю говорить про те, як потоплено і поховано романтичні ідеали його юності: Місто в мальованих плакатах: людина людину коле. Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції погроми. («Антистрофа») Жахливу дійсність змальовують поетові «Антистрофи», вірші «Загримало в двері прикладом», «Замість сонетів і октав», «Терор» та інші. Тичині стає зрозуміло: революція захлинулася в крові, і отже — це ще не край українській битві за волю. І хоч надломлена цим гірким відкриттям поетова Муза зрадила омріяному ідеалові народного визволення, і Тичина відбував до кінця життя літературну «панщину», проте в скарбниці народного духу лишиться поезія не того Тичини, якого, за словами В. Стуса, доба «заправила… на роль блазня», а того, який був пристрасним митцем, що в зеніті свого таланту гартував народне прагнення до свободи: …о, я чую, я знаю. Під регіт і бурю, під грім од повстань од всіх своїх нервів у степ посилаю — поете, устань! Чорнозем підвівся і дивиться в вічі, і кривить обличчя в кривавий свій сміх. Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх! («І Бєлий, і Блок…»)

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>