“Смотрюсь у роман, як у дзеркало, і бачу в ньому долю твою й думаю про неї” – Стендаль Фредерик

(По романі Стендаля “Червоне й чорне”)

Морозний зимовий ранок. Білий сніг. Ах, якщо б він не станув до Нового року! Адже на Новий рік завжди чекаєш чуда, нехай самого маленького! Сніг під Новий рік у нас – це теж чудо! Але я розумію, що Новий рік наступить, навіть якщо снігу не буде, тому спрямовуюся на ринок за новорічними покупками. І скоріше по звичці, чим із цікавості, я зупиняюся в книжкових рядів. І чого тут тільки немає! На різний смак, на різний колір: від соблазняющей всіх і вся Анжеліки до бандитско – кримінальних одкровень убивць і злодіїв! До свого нещастя, я привертаю увагу продавця, і він із чіпкістю піраньї починає мене “поїдати”:

– Що ви хочете? Про політика? Про вампірів? Чаклунах і вбивствах? Або про любов?

Я с усмішкою повторюю останнє:

– Або про любов…,

Тоді продавець зі спритністю офіціанта й вигадливістю коробейника представляє свій товар: Маріанни, Катерины,

Анжеліки, Жозефіни, просто Марії – всі те нескінченно велелюбна безліч сучасних книг, так люто нас атакуючих сьогодні. І раптом я зауважую серед цих ярмарочно – лубочних обкладинок книгу, що, по моїх поданнях, не вписується в цей ряд. Продавець із влучністю стрільця простежує напрямок мого погляду й вибирає саме цю книгу

– Правильний вибір! Дуже правильний, – одобряюще говорить він. – Раджу прочитати: захоплюючий роман про любов, про пристрасть, про зраду, про романтичну загибель улюбленого і його коханій

Я с ще більшим здивуванням дивлюся на продавця

– Не вірите? – продовжував він. – Так прочитайте назву: “Червоне й чорне”! Пекуче, правда? Це ж любов і ненависть…

– А як з революцією, Бурбонами, Наполеоном? – перебиваю я

– Так вас цікавить історія? – з погано схованим розчаруванням говорить продавець. – Я історичними книгами не торгую!

Сторопівши від таких “відкриттів” (виявляється, “Червоне й чорне” Стендаля – книга не історична?!), я вже з “висоти” своїх філологічних пізнань із їдкою іронією заявляю:

– До вашого відома, почтеннейший, якщо ви соизволите відкрити книгу Стендаля “Червон і чорне” і прочитати хоча б один рядок після назви, то ви виявите запис, що говорить, що “Червоне й чорне” є не що інше, як історична хроніка XIX століття. – И с почуттям моральної перемоги я вийшла

Ах, пан Анри Марі Бейль, що був офіцер наполеонівської армії, що взяв собі псевдонімом назва одного маленького провінційного містечка в Німеччині – Стендаль, чи могли ви припустити, що ваш роман будуть уважати “романом про романтичну любов”?

“Правда, гірка правда”, – от який епіграф до роману “Червоне й чорне”. Однак правда історика й правда художника – це різна правда одного життя. Історик пише історію, а художник слова – роман… А роман, за твердженням самого Стендаля, – це дзеркало, з яким письменник іде по великій дорозі життя. І не його провина, міркує далі Стендаль, якщо це дзеркало відбиває те чисту блакить високого неба, а те раптом – брудну, розбиту, вибоїсту дорогу, по якій іде людина

Ведучий письменник Франції XIX століття, одним з перших літературний прапор, що підняв, критичного реалізму, Стендаль ставив метою для художника слова реальне відображення життя у всій її повноті й суперечливості. Тому невипадково в романі “Червоний і чорне” такий ємний і узагальнюючий підзаголовок: “Історична хроніка XIX століття”. А історія Франції XIX століття, як і практично всієї Європи XIX століття – це історія революцій, Наполеона, Реставрації й знову революції. Таким чином, колір революцій, волі, ідей рівності й братерства, колір крові людської, котрої часто бувають оплачені ці ідеї, один – червоний! А колір реакції й придушення, реставрації й гноблення іншої – чорний! От і все пояснення символічної назви роману – хроніки XIX століття: “Червоне й чорне” – це два кольори цілої епохи, відбитої, як у дзеркалі, в одній країні – Франції XIX століття

Але Стендаль – не просто письменник – реаліст, а талановитий письменник. А всякий талановитий художник слова (як, втім, і будь – який інший художник) відрізняється від талановитого історика тим, що художній твір, написаний у певному історичному контексті, згодом перестає бути надбанням тільки людської пам’яті, а піднімається в надтимчасовий простір і займає своє місце в душах і серцях кожного нового покоління. Така доля й роману “Червоне й чорне”.

Сам А. М. Бейль припускав, що його “Червон і чорне” придбає більшу популярність не у Франції, а в Росії. Чому так вирішив письменник, важко сказати. Може бути, тому, що його душу сколихнула ця неосяжна, засніжена, таємнича країна? Адже Стендаль зумів розглянути в задимленій палаючій Москві, зайнятий Наполеоном, неповторну красу величних золотоглавих храмів. А може бути, письменник просто інтуїтивно вгадав у цій північній країні той величезний революційний потенціал, що вибухне в XX столітті? Або його чуття художника допомогло побачити щось глибинне, неординарне в людях тої країни, – здатність до любові (любові до землі? Батьківщині? Богові?). Хто знає? Але припущення Стендаля про популярність “Червоного й чорного” у Росії виявилися вірними

Повернемося до нашому книгопродавцу, що на базарній площі під Новий рік пропонує людям глоток любові. Любові незвичайної, жагучий, пекучої… Ми, що живуть в XXI столітті, знаємо, що “любов буває довга, але життя ще довшай”. А от у Жюльена Сореля доля виявилася коротше його любові… А чи була взагалі доля в Жюльена Сореля? Може, це був тільки початок? Яскраве, як спалах, і така ж коротке – майже мить

Роман – це дзеркало життя, у яке дивиться не тільки письменник, але й читач.. И кожний з нас бачить у такому дзеркалі щось своє. Давайте пильно вдивимося в дзеркало за назвою “Червоне й чорне”.

И от уже перед нами образ юнака з ніжним, майже дівочою особою. Така ніжна й прекрасним, що пані де Реналь подумала: не чи дівчина це робко коштує в порога будинку, і з її гарних очей ллються сльози… Але немає! Це була не дівчина, до невимовного захвату пані де Реналь, це був учитель її дітей! Чи могла припустити тоді молода жінка, що цей юнак, майже дитина, стане для неї всім: любов’ю, життям і навіть смертю? Немає! Лише серце, її чуйне серце, тривожно забилося в груди, начебто птах у клітці. Ще менше думав про цьому сам Жюльен. Входячи в будинок пана де Реналя, Жюльен Сорель, син бідняка – теслі, ніс із собою скриньку. У ній було заховано найбільше багатство Сореля й сама більша його таємниця, найбільше розчарування (як пізно він народився!) і сама прекрасна мрія юнака; там було те, що харчувало його горду душу, що розпалювало в ньому марнолюбні помисли й себелюбні надії… Там був портрет. Наполеона! Так! Сорель прийшов у будинок пана де Реналя не для того, щоб скромно зайняти місце в самого краю “світського стола”, а для того, щоб довести, що він, Сорель, має право бути у вищому світлі не по народженню, а по розуму, по таланті, по своїй обдарованості. Він зуміє це, як колись зумів Наполеон!

З найперших днів Жюльен у будинку пана де Реналя змушує захоплюватися собою, прислухатися до себе, уважатися зі своєю думкою. У чорному довгому платті, стрункий і гнучкий, Сорель чимсь нагадує молодого священика з такими чарівними очами, що не в одному дівочому серці зможуть вони розпалити полум’я любові

Ах, пані де Реналь! Не треба б вам так пильно дивитися в очі молодого вчителя своїх дітей. Немає там ще любові до вас. Там, у цих неповторних очах, поки лише відбиття вашої краси й пекучий вогонь самолюбного юнака! Він зуміє довести собі щось дуже важливе, коли удержить вашу руку у своєї, коли зухвало прийде вночі до вас у спальну кімнату! А от ви не зумієте його відіпхнути…

Так чи винувата молода жінка, що душу, задыхавшаяся в сірої бездуховності Верьера, потягнулася до Жюльену з такою спрагою любові, як може тільки людина потягнутися до рятівного світанку після чорної довгої ночі?!

А Жюльен продовжував “завойовувати” цей світський мир. Так, ніколи вже не стати йому солдатом наполеонівської армії, не відчути вже криваво – червоного смаку військової слави. Пізно, дуже пізно він народився!. А як до особи йому військовий мундир! Як красиво він тримається в сідлі! (Це він – те! Син теслі!) Ну що ж, сутана священика Жюльену теж гарна, і це теж шлях квласти.

Не знав Сорель, що семінарію в Безансоне завоювати буде небагато складніше, ніж серце пані де Реналь. Юнак спочатку ніяк не міг зрозуміти, чому викликає він до себе таку чорну ненависть? Своєю старанністю? Знаннями? Розумом? “Дурень! – догадається Жюльен після. – Що я хотів довести?! Що я розумніше їх?! Ідіот, тут не потрібні знання!” І як не намагався Жюльен Сорель, але так і не зумів відучити себе мислити, так і не зміг стати схожим на своїх сірих, тупих, безликих і бездумних однокурсників, грубих і бездуховних сільських хлопців

Однак “чорна смуга” Безансона якось сама собою обривається в долі молодого майбутнього священика. Спереду червленим золотом заблискав особняк маркіза де Ла – Молячи. От він, Аустерлиц для Жюльенага Матильда вуж дуже гарний, але так само й дуже холодна! Холодна, як брила льоду! Однак усередині цієї “брили льоду” захована жагуча романтична душа, що потай тужить (як і Жюльен), що занадто пізно вона народилася (їй би народитися раніше, де лицарі й турніри…). Так, Матильда – це не пані де Реналь, ніжна й м’яка. Але й Жюльен уже не той боязкий юнак. Тут розрахований кожний крок, кожне слово, кожний погляд і кожний учинок. Право ж, важко сумніватися в перемозі Жюльена. Браво, Сорель! Блискуча перемога! Матильда закохана: “И ця брила льоду в ніг безрідного”! Нарешті – Те доля Жюльена стала червоного, майже золотого кольору. Він досяг, чого хотів: він довів цій чванливій світській посередній еліті, що він зумів, домігся, переміг!

От отут би й закінчити Стендалю свій роман! Жюльен Сорель благополучно б доживав (поза романом уже) до спокійної старості в славі й багатстві. А що ж роман? А роман так само благополучно осів би де – небудь на архівних полках, будучи затребуваним, можливо, тільки якими – небудь кабінетними книгарями

Але Стендаль не для того створював образ Жюльена Сореля, вклавши в нього стільки своєї душі й серця, щоб цей герой “благополучно” порошився в історичних хроніках XIX століття

Немає! Герой повинен викликати в читача той стан, що перебуває в надтимчасовому просторі, – стан катарсису – очищення душі через страждання. Тому найблагороднішого, розумного й марнолюбного, гордого й жагучого, найкращого героя Стендаль відправляє на гільйотину!

Цей фатальний лист пані де Реналь! А далі все йде, як у покадровой прискореній зйомці: дорога у Верьер… церква… вона молиться… він стріляє. І всі! Безпам’ятство… Жюльен у в’язниці. Скільки часу він тут? І скільки йому ще бути? Так скільки б не бути, спереду – тільки гільйотина!

Не будь усього цього в романі, хіба міг би Жюльен Сорель

“просочитися” в XXI століття? От послухайте, співає Дмитро Маликов шлягерную сучасну пісню “Після балу”:

Ці двоє в темно – червоному

Узялися за руки дарма:

Ледве подуло – усе пройшло?

И все пропало?

Адже це слова про Жюльене й Матильде! А може, це про Жюльене й пані де Реналь? Загадка

Зате наступні слова в цій пісні – як відгадка до всього образа Жюльена:

Ну, а той, зовсім зелений, місячним світлом обпалений,

Не зрозуміє: куди несе? Куди потрапив він?

Лише в самих дверей раю Він зрозуміє, що вмирає

Як же можна? Після балу?.. Після балу…

До однієї з останніх глав роману Стендаль взяв епіграфом слова: “Господи, даруй мені посередність!” Раптово викинутий з балу життя, виявившись у тюремному замку, Жюльен так хотів нічого не розуміти й ні про що не мислити. А просто, як роблять багато хто, просто покаятися у своїй гордині, упокорити свої марнолюбні помисли. Але Сорель залишається Жюльеном Сорелем до кінця: “Не побачать вони (хто вони? цей світський брехливий мир?) моїх сліз!” – говорить він Фуку

Відчуваючи подих самої смерті, Жюльен, змучений і хворий, задихаючись у похмурому, чорному казематі, звертається з усією пристрастю своєї пораненої душі: “Боже, великий Боже! Я знаю, що гідно твого покарання! Але я прошу тільки про одному: дай мені ту, котру я люблю!”

Бог не дозволив Сорелю народитися в часи Наполеона, Бог не дав Жюльену стати священиком, Господь навіть відібрав у нього життя, у нього, молодого й “зеленого, місячним світлом обпаленого”. Але… роман закінчується так: “Пані де Реналь… не намагалася покінчити із собою… Але через три дні після страти Жюльена вона просто тихо вмерла, обіймаючи своїх дітей».

Що ж, шановний книгопродавец, що на ринковій площі на порозі нового століття торгує “романом про любов” Стендаля “Червоне й чорне”, напевно, у нашій суперечці буде нічия. Я думаю, що “Червона й чорне” – це не тільки історична хроніка XIX століття. Що це червоне – точно! Що чорне – теж точно! Скоріше, це “пекуче”, скоріше, це “про любов і ненависть”. А може, тільки про любов, що виявилася сильніше гільйотини!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>