Степан Радченко — завойовник міста чи його жертва (за романом В. Підмогильного «Місто»)

Постать Степана Радченка — неоднозначна, сповнена протиріч. В. Підмогильний здійснив справжню спробу «розтину людської душі», реалістично показавши свого героя у пошуках місця під сонцем. У наївного сільського парубка, який при їхав здобувати освіту до великого міста, замість захоплення творінням людського розуму виникають почуття ворожі не лише до творіння з каменю й бетону, але й до його мешканців. Не знаючи ще законів міського життя, він уже ненавидить містян, називаючи їх старим порохом, який треба стерти. Страх чи розгубленість селюка перед великим містом навряд чи можуть виправдати його зверхнє ставлення до мешканців міста. Однак яким би не було його зневажливе ставлення до міста, з перших сторінок стає зрозумілим, шо Степан, здобувши освіту, вже ніколи не повернеться до села. Адже він і село своє не любить, бо для нього воно є уособленням всього темного, низького, затурканого. Щоб остаточно відмовитись від нього, від минулого, він здійснює символічний акт спалення старого одягу. І новий одяг не приносить духовного перевтілення, нового плину думок…

Новою метою Радченка стає завоювання міста, яке асоціюється у нього із жінкою. Починається шлях від однієї перемоги до іншої. З підвищенням соціального статусу герой змінює жінок, що стають знаками його зростання: від темної селянки Надійки до блискучої, впевненої в собі балерини Рити Оригінальність автора полягає в тому, що він не змальовує традиційно для української літератури позитивного героя, у моральному плані вчинки Радченка доволі провокаційні. Інколи його слова і дії викликають відверте роздратування і весь час переслідує думка: не з таким моральним та інтелектуальним багажем слід підкоряти міста!

Грубо і примітивно дряпається Степан Радченко нагору залишаючи позаду по­кинутих жінок і зраджених друзів. Ключем до розуміння проблеми стає епіграф твору: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» Одвічна боротьба ті­лесного й духовного, низького й високого знаходить своє вираження в образі го­ловного героя роману.

Не відчуваючи в собі ані хисту, ані поклику серця Радченко обирає собі письменство — як засіб легкого і швидкого (на його думку) здобуїтя популярнос­ті. Хоча, побувавши перед цим на творчому зібранні, мало що розумів і відверто нудився, та деякі уроки все ж засвоїв. Залишивши інститут, Степан починає писати з притаманною йому старанністю і селянською наполегливістю перші оповідання. Вийшло досить непогано. Це не лише окрилює героя, а й додає впевненості у правильності сходження кар’єрними шаблями. Він із легкістю залишає все, що йому відслужило, все, шо більше не знадобиться, і рухається вперед. Недарма одна із його коханок Мусінька досить таки влучно охарактеризувала Радченка: «У тебе душа — грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стерти написане».

І лише інколи, коли терпів у житті поразки або впадав у депресію, Радченко міг тверезо й об’єктивно оцінити і себе, і свої здібності, і свої вчинки: «Тяжкий сум опановував його, бо ця руїна наочно нагадувала йому безглуздя його влас­ного життя, бо спустошеність серця позначилась і на хаті. Сівши до столу, де га­музом лежали розгорнуті книжки та клапті паперу, він із жалем засудженого зга­дував ті стрункі дні, коли тішився невимовним спокоєм у праці… Осінь відчув у собі, сльоту й туман».

Однак це лише роздуми за певних обставин. Це лише порухи настрою. Герой не робить висновків, не прагне змінити себе. Зосереджений на собі, егоїстичний, цілеспрямований Степан Радченко раптом відчув, що не може творити. Він по минає розуміти, що всі люди різні, його твори видаються йому мертвими. Його творчість — це шлях «від хлоп’ячої витівки до душевної виразки». Розчарування приносить бажання повернутися до першовитоків. Він спробував повернутись до Надійки, яка на ту пору була заміжньою і вагітною. Від тієї зустрічі у Радченка новий злам у душі й світогляді, нові пошуки самоствердження. ..

Фінал роману не став несподіванкою для читача. Герой твору мало в чому змінився: нова зустріч із жінкою, нова квартира і знову — бажання писати (цього разу «повість про людей»)… Чи підкорив Степан Радченко місто? Чи став пере­можцем? Звичайно, ні. Він не став переможцем, але й не став жертвою великого міста, бо таки виріс та духовно звільнився.

Єдиним переможцем у романі є місто, що підкорює та змінює людину, яка опинилася у сфері його тяжіння.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>