Тема природи в лірику Ігоря Жителя півночі – Житель півночі Ігор

Пошук нових ліричних форм, художнє двоемирие, зміна помітних масок, ролей, поз – характерні риси творчого самоствердження поетів «срібного століття». Згадаємо хоча б загадковий вигляд «сатанессы» Зінаїди Гиппиус із її намистом з «обручок шанувальників», «жовту кофту фата» Володимира Маяковського. І от перед нами Ігор Житель півночі, що створив свій безпрограшний імідж улюбленого часом «містика» у довгому чорному сюртуку, із блідою особою й усунутим поглядом

Однак чи не так однозначний ліричний герой цього поета? Наскільки северянинские образи, переживання істини, щирі й наскільки награні, штучні? Спробуємо знайти відповіді на поставлені питання через звертання до теми природи у творчості Жителя півночі

Свідомість северянинского героя присутній одночасно в декількох «мирах». Перший такий шар існування ліричного «я» поета – зовнішній, поверхневий, формальний. Це мир ситості й вульгарності, мир світського салону, ресторану, дамського клубу, «млосного журфіксу» («Барбарисова поэза», «У ресторані», «Диссона», «Увертюра»).

Поряд з миром щоденності, у якому все несправжнє, а бутафорське, антуражное, у свідомості поета існує й інший світ – природний. І саме він є сьогоденням і являє справжню цінність. Це середовище, у якій відбувається розкріпачення ліричного героя: він як би скидає маскарадну мішуру салону й з’являються перед читачем у щирому виді. Тут напрошується порівняння з людиною, що повернулася з балу додому. Взагалі, схована паралель природа – будинок, тема природного існування постійно (хоча й непомітно) присутні у віршах Жителя півночі: «У моїй країні – столиця Виноград…»

Над гірськими кучерявими лісами,

Поневоливши щасливі місця,

Дві королеви – пристрасть і краса –

Спорудили трон і розгорнули прапор

(«Виноград»)

Тут ця тема розвинена широко: природа виступає як ідеальна країна, королівство краси. Перед нами вже не кричущі, нарочито помітні, а тонкі поетичні образи, не строкатий калейдоскоп, хаос, а стрункість і гармонія

В іншому вірші – «Всепреемлемость» – виникає дуже близька паралель: природа – батьківщина. Герой говорить про себе: «Я, що злився із природою рано…», – і продовжує:

Люблячи эксцессные лікери

И розбираючись у них легко,

Люблю зелені простори,

Дающие мені молоко

У цьому проявляється споконвічна северянинская подвійність: з однієї сторони естет, витончений гурман; з іншого боку – дитя природи, «природна людина», натура проста й безпосередня

Схожий образ – і у вірші «Дівчина безіменна», у якому укладений своєрідний ідеал поета, його точка зору на те, яким повинен бути людина:

Вона живе в глухому лісі,

Його кличучи зеленим храмом…

Її друзі – два зайці, лось

И чернобурая лисиця…

И вмивається в струмку,

Їсть тільки хліб, п’є тільки воду

И с легкою тканиною на плечі

Вседневно святкує волю

Таким чином, ідеальна людина Жителя півночі – безпосередній, вільний, простій, що живе згідно із природою. Ця людина гарна природною красою. Не випадково поет як еталон вибирає дівчину, називаючи її «земним божеством». В обох віршах також створюється образ природи – матері, природи живильної – як джерело натхнення й творчих сил

Слід також зазначити властиву северянинскому світовідчуванню ідею круговороту, взаємної наповнюваності поета й природи: природа надихає поета, наповнює його духовною енергією – у свою чергу, поет віддає данину природі у вигляді прославляння, оспівування її краси. Наприклад, любуючись маленькою гірською річкою, ліричний герой викликує:

Вона вирує, – я полум’янію,

У ній славословлячи красу!

Подібне відношення до природи можна зрівняти з лірикою Мирри Лохвицкой – улюбленої поетеси Жителя півночі, про яку він сам же писав, що її вірші «веят заходом полів» («Ліра Лохвицкой»).

У северянинских віршах, пов’язаних з темою природи, залучає ще й така думка: природа ізольована від суспільства, це особлива замкнута й самодостатня система, куди не проникає шум суспільних страстей:

Де ходить море синім кроком

Те до берега, то до островів,

Немає плацу скаженим ватагам,

Немає фрази химерним словам

Де в зелень берегів одягнена

Златисто – Караючи ріка,

Тут немає жодного «кадета»,

Жодного більшовика

(«Поза політикою»)

У природі все естественно й закономірно, вона існує по своїм, більше справедливим, законам, чим людське суспільство. Пригадується пушкінський «Анчар», де дисгармонійний жорстокий мир людей протипоставлений гармонічному миру природи. У Жителя півночі ідея в принципі та ж: у природі несправедливість і звади неможливі, «тут немає політики, і значить: немає навмисної ворожнечі!»

Житель півночі розвиває також пантеїстичну традицію зображення природи як одухотвореного початку, живої істоти. У нього можна зустріти «комічні опенки, під кедрами склонившие чоло» («Бурштинова елегія»), «блондинки, кіски жита» («В осенокошенном липні»). І ліс «захоплено зашепче, стряхнувши з верхівок сніжний чепчик» («На полозках»). Тут перед нами весела гра образами, зсув планів; коли природа наділяється людськими якостями, стає повноцінним героєм, що діє особою ліричного добутку

З таким «грайливим» описом природного миру контрастує інше – «серйозне», строге – зображення, коли природа наділяється божественними рисами, виступає як втілення вищого початку на землі. У цьому випадку поет називає її «зеленим храмом» («Дівчина безіменна»), де «у зростаючому смарагді лісів і поля дихає Бог» («Поза політикою»). Образ природи піднімається до філософських вершин, і разом із цим з’являється інша тональність у віршах: ставиться проблема збереження божественної природної краси, звучить тривога поета за її долю. Так, наприклад, у вірші «Люблять тільки душею» чується обурення, осуд людей – варварів, які «каждодневно псують, рубають і обезглушивают глухомань».

Про кожний новий свіжий пень,

Про галузь, зламаної безцільно,

Тужу я душею смертельно, – продовжує поет в іншому вірші («Що шепотить парк»). Він не має сил равнодушно дивитися, як «рідіє парк, рідіє глухомань, рідіють ялинові кущі…»

Примітне порівняння ялинового лісу з кущами: виникає біблійна аналогія з райськими кущами; природа зображується земним раєм. Тут же з’являється символічний образ «убивчої сокири», що, розносячись «свій гучний змах по долинах», губить все живе, природне, природне

Такий сприймає природу вже новий герой Жителя півночі, герой періоду еміграції – що прозрів і навчений стражданням. Треба сказати (хоча про це докладніше буде сказано трохи пізніше), що драма розлуки з батьківщиною наклала серйозний відбиток на поета, що скидає маску естета й звертається до серйозних тем і филисофским міркуванням

Поет зізнається в любові північній природі, зокрема до «ялинових лісів» Эст – Тойлы, де «ласкаво підходить море до головокружным берегів» (« Эст – Тойла»), до естонського краю,»де хлібом вигодувані малина й присмак волі в морських грибах» («Ах, є чи край?»), «хвойної обителі», куди ховається душа поета від «бездушних і вбогих, непосвячених у красу» («У хвойній обителі»).

Варто також виділити у зв’язку із цим ще одне противопосталение, що виникає в лірику Жителя півночі: природа – місто; природа – цивілізація. Очевидно, що поет неприемлет міську стихію, предпочетая їй спілкування із природою. Тема міста проходить у його творчості в різко негативній тональності. Шум міста рівняється по контрасту з «молчаньем мертвим безнадійніше могил» («Молчанье шуму»), а саме місто зображується як «злочинний», «убивця життя», «убивця натхнення», у якому герой, роздавлений і спустошений, «повзе без почуттів, без очей, без слуху й без сил». У вірші «И тоді» северянинский герой зізнається, що «сумує по лісовому затишку взятий містом у полон на два дні». І потім у розпачі викликує: «Зникни всі, мені далеке! Зникни, місто кам’яний!»

Отже, міська цивілізація з’являється як далека ліричному «я» поета, противна самої суті людської натури – вільна й безпосередньої, а стихія природи, хоча і є духовним притулком, джерелом поетичного натхнення, зображується як дуже неміцна, тендітна, ранима

Що ж тоді міцно й незыблемо для северянинского героя? Є чи такий мир, куди він може піти безроздільно, де можливо знайти спокій і повну гармонію? Поет відповідає на це питання однозначно: подібного куточка немає на землі, у дійсності гармонія й спокій можливі лише за межами реальності – у світі казки, фантазії, небесних мрій:

… Є в мене одна звичка:

Тягти всіх у нетутешні краї

У цих словах, мабуть, утримується ключ до розуміння творчості Жителя півночі, його поетичного світовідчування. В іронічному зауваженні про «звичку» укладений більше глибокий, серйозний зміст, а саме: ідея несвідомості, інстинктивності думки поета. І тут Житель півночі виступає як справжній поет, а не гравець у поезію, проявляє справжній талант і тонкий смак, за відсутність якого, його настільки жорстоко й несправедливо лаяли сучасники

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>