Улюбленим прийомом Ф. Васильєва як художника було запам’ятати природу в якому – небудь прикордонному стані, коли природа, як і людина, розкривається по – новому, оголює свою сутність, проявляє свої щирі найдужчі або самі слабкі якості
Про це свідчить навіть саму назву картини – спокійним вечором природа, як і людина, відпочиває від напруженого дня, міняє свій психологічний настрой. Це й вдається передати художникові на своїй картині грою цвіту
За високою кам’яною стародавньою огорожею росте парк. Він густо заріс зеленню, але центральне місце в ньому займає березовий гай. Дерева ростуть щільно, пліч – о – пліч, як би підтримуючи один одного. Адже саме до берези застосовні епітети «ніжна», «трепетна», «зворушлива».
Цю крихкість беріз саме й захищає білокамінна, міцна стіна парку. Гаснуче сонце сідає за обрій, але останніми своїми променями ще встигає зачепитися за верхівки дерев так, що частина кожного дерева освітлена ще сонцем, а інша частина – уже немає.
Оскільки сонце от – от сяде, його вечірні промені йдуть під більшим кутом, тому поділ картини на світло й тінь теж підлегло правилам геометрії. М’які західні фарби народжують особливе ліричне сприйняття картини. Особливо дивним виглядає високе піднебіння – художник малює його гамою від ніжно – блакитного до перлово – золотавого цвіту. Дерева представлені Ф. Васильєвим так, начебто вони тягнуться назустріч до цього піднебіння, готові злитися з ним і стати одним цілим
Композиційний центр полотна – берези. Вони теж написані художником не тільки різними фарбами – від темно – зеленого до сонячно – жовтого, але й з особливою ніжністю й любов’ю. Також грає й цвіт кам’яної огорожі парку: там де стіна підсвічена сонцем, вона – молочно – біла, а там, де на неї вже впала тінь, вона – сіро – синя. Таким чином, на картині народжується особлива гармонія цвіту й тону
Співпереживання, співучасть із природою, розуміння її єства – от головний лейтмотив цього полотна Ф. Васильєва, що оспівує красу росіянці природи