Твір по романі Адамовича «Остання пастораль»

Російська література останнього років всі частіше звертається до загальнолюдських проблем: людина і його місце в цьому світі кінцівка людини й кінцівка всесвіту; у літератур всі частіше з’являються есхатологические мотиви популярними стають міфологічні образи (образ розп’ятого Христа) і т. д. Сучасна література як би оглядається назад, обертаєте до досвіду минулого; іде переоцінка цінностей, і найчастіше ми звертаємося до XVIII століття, до століття Освіти, і знаходимо там багато загальних з нами проблем

Центральними проблемами Освіти є взаємини людини й суспільства, приватна й загального, роль культури в житті суспільства, роль цивілізації. У цей час людство як би зайшло в глухий кут у своїх взаєминах з навколишнім світом, із природою; ми вже більше не наступаємо на природу, а відступаємо, намагаючись зберегти те, що залишилося

По думці автора, завдання Жінки – відродити рід людської (нова Ева), але наприкінці повести Вона із символу Любові й Краси перетворюється в символ Смерті, руйнуючись, розпадаючись на очах у героя. Краса й Любов не можуть урятувати мир, вони гинуть самі

У повісті змодельована ще одна ситуація з російського класичного роману – випробування героя любов’ю. Жінка виносить свій вирок сильній половині роду людського: чоловіка – всі каїни, що зрадили Красу, Любов, життя дітей і власне життя, що не бажають прислухатися до голосу розуму, до голосу природи, інстинкту самозбереження роду – і от: Вона “… повела рукою убік, де кінчається наш острів, наш незрозуміло як існуючий мир. Там, у киплячій від блискавок і штормів, що заледеніла сажі поховане все – і правота одних і неправота інших, всі істини, всі ідеї, всі слова. І от ці теж, хоча із книги, що називалася Вічної: міні, текел, переса. Ти зважений на вагах і знайдений дуже легенею. Обчислив Бог царство твоє й поклав кінець йому…”

Оповідання, побудоване на контрасті, тримає читача в постійній напрузі. Пасторальні ідилічні любовні сцени переміняються політичними суперечками представників двох ворогуючих сторін в останній на Землі війні, до спор, які тут, на цьому клаптику чудом уцілілого миру, дозволяються не спалахом нена-иисти, а примиренням і сміхом. (“От би раніше так розсміятися!”) И примиряє героїв повести те, що вони в ці останні мгновенья свого існування зрозуміли саме головне, усвідомили своє споріднення й свою самітність у Всесвіті, вони як люди, які “… зустрілися в далекому Космосі, зістикували свої апарати” і говорять про свою рідну, прекрасну й далеку Землю. “Про те, як багато на ній усього і як усе відрегульовано на тисячі й тисячі років щасливого життя, на мільйони років для сотень тисяч поколінь: повітря й вакуум, вода й вогонь, світло й тьма… Але головне – скільки всього зайвого, начебто б необов’язкового, але без того й сам необхідне буде прісним, скільки на Землі всього, що не завантажиш, не візьмеш, не прихопиш, у саму містку ракету або подлодку, не запасеш взапас і що потім у снах бачиш – саме “непотрібне”, “необов’язкове” саме й бачиш

Людина в XX сторіччі вичленувала себе з навколишнього світу природи, устав над нею, тим самим прорвавши з нею кревний зв’язок, забувши застереження й завіти мислителів минулого: спостерігати природу й випливати тими шляхами, які вона прокладає; слухатися природу, що ніколи собі не суперечить. Тільки закони природи незмінні, загальні, неотменими, тільки вони визначають долі людського роду. Знамениті філософи епохи Освіти Жан Жак Руссо, Дени Дідро й ін. уважали, що людські закони справедливі лише тоді, коли вони відповідають природним законам. Вони відзначали найтісніший зв’язок суб’єкта пізнання – людини – і його об’єкта – природи. Вивчаючи себе, людина вивчає зовнішній мир і навпаки. Тут, з одного боку, нові істини добуваються на шляху усвідомлення людиною своєї тотожності із природою, своєї причетності до її роботи; з іншого боку, порівнюючи свої якості й сили з “якостями” і “силами” природного миру, людина глибше пізнає “натуральні закони” своєї власної сутності, свої можливості, “слабості” і “могутність”, свої “природні права”.

“XXI століття повинен стати століттям гуманітарним, зверненим до людини, людським цінностям. Техніка вже зайшла в глухий кут, вона вже починає з’їдати саме себе. Ми зможемо технічно розвиватися тільки в тому випадку, якщо підтримаємо гуманітарні науки” (Д. С.Лихачов). Гуманізації, гуманітаризація суспільства тісно пов’язані з гуманним відношенням до природи, культурним цінностям. З’явився новий напрямок у науці – екологія культури. Людина здавна розуміла природу не тільки як середовище перебування, але і як джерело прекрасного. “Цілюща сила природи добре відомий” (Д. С. Лихачов).

Однак події останнього років показують, наскільки близька до зникнення, руйнуванню, знищенню наше біологічне й культурне середовище! От чому в літературі й публіцистиці останнього років всі частіше звучать есхатологические мотиви, з’являються романи-попередження, взагалі добутку, які Алесь Адамович у силу особливості їхньої тематики пропонує назвати “сверхлитературой”, уважаючи, що наприкінці століття письменники “.

Починаючи з 2 30-х років XX століття наша вітчизняна літератур; оспівувала гігантські будівництва, грандіозні проекти, які ґрунтувалися на нашім знаменитому гаслі “Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї – наше завдання”. Все це зрештою й привело країну до спустошення й екологічної катастрофи. “Що приховувати, це була війна, ще одна громадянська війна проти власних полів і рік, цінностей і святинь, що, перекидаючись із місцевості на місцевість, триває дотепер і, як у будь-якій війні, насамперед гинуло й гине в ній “її найкраще”, – писав Валентин Распутін

Валентин Распутін у числі інших письменників указав на небезпеку, що нависла над природою й людством: “Три небезпеки знищення людства існують сьогодні у світі: явнная, екологічна й небезпека, пов’язана з руйнуванням культури…”

“Захист рідної землі від руйнування й погибелі, природи – від хижацького знищення й розгарбування, людей – від морального здичавіння й втрати історичної пам’яті – проблеми ці, розроблювальні раніше в художніх образах, стали нині болем і проникливим защищающимсловом жагучого трибуна

Сучасна російська література, розвиваючи й продовжуючи традиції світової літератури, знову звертається до людського Розуму, до твердження людського духу всупереч нелюдськості миру; звертається “… до Першоджерела, не всупереч Природі, а згідно з нею”. І цінність сучасної літератури не тільки в запереченні, викритті, а в міркуванні, осмисленні происходящего.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>