Широка й багатогранна поезія Федора Тютчева. Принаймні, мені в його творчості знайома й любовна, і пейзажна, і інтимна лірика. А от у вірші «Про життя тієї, що бушувала тут…» автор показав себе, як великий філософ. Недарма знавець творчості цього поета – К. Пигарев уважав, що даний твір Тютчева займає центральне місце в його працях. Такий глибокий аналіз сенсу життя людини, визначення його місця в природі вимагає серйозного підходу
И це притім, що в Тютчева думка завжди первинна, а почуття вдруге. Бути може ця живаючи, що почуває думка має якусь надприродну силу, здатної проникати в душі й серця читачів. Адже практично всі сприйняли вірш «Про життя тієї, що бушувала тут…», як своєрідний заповіт поета, як підведення підсумку його життя
А якщо дивитися більш широко, те в цьому вірші поет намагається зрозуміти що вічно й що тлінно в цьому світі. Наскільки короткий життєвий шлях однієї одиниці в межах земних, настільки нескінченно сам тимчасовий простір. Стираються з пам’яті великі подвиги й важливі події збіглої в минуле епохи, і тільки велика Природа, не піклуючись про хліб насущному, була, є й буде вічно.
На тих пагорбах і перелісках, де геройски боролися люди, проливаючи кров за рідну батьківщину, сьогодні величаво розкинули свої крони дерева – велетні. Ці живі істоти й не підозрюють, що земля, з якого вони беруть свої соки, наскрізь просочена кров’ю. Для дерев це місце – їхня батьківщина, за якої вони тримаються могутніми коріннями
Вічність світобудови в цьому вірші протиставляється «примарним рокам», отмеренным людині. І немає нічого дивного, що Природа настільки байдужна до важливих, з погляду людини, подіям. Адже одне покоління людей занадто швидко поміняє інше. Сторіччя для вічності – дрібниця, мить
Підбиваючи підсумок свого життя, герой з жалем констатує, що всі його подвиги марні, і, ідучи в мир інший, він стає одним з багатьох, перетворюється в сіру масу, що спокійно поглине безодня. Кінцевий мир так і не пізнаний людиною й у цьому, мабуть, весь трагізм положення розумної істоти