«У віршах Блоку автор ніколи не зникає за своїми образами; особистість поета завжди перед читачем» – Блок Олександр

Творчість Олександра Блоку – великого поета початку XX століття – одне із самих примітних явищ російської поезії. По силі дарування, пристрасності відстоювання своїх поглядів і позицій, по глибині проникнення в життя, прагненню відповісти на самі більші й пекучі питання сучасності, по значущості новаторських відкриттів, що стали неоціненним надбанням російської поезії, Блок є одним з тих діячів нашого мистецтва, які становлять його гордість і славу

Що ж залучає в поезії Блоку? Насамперед те, що всі явища навколишнього світу й всі події історії, всі перекази століть, народне горе, мрії про майбутнє – усе, що ставало темою переживань і їжею роздумів, Блок переводив на мову лірики й насамперед сприймав як лірикові. Навіть сама Росія була для нього «ліричною величиною», і ця «величина» була настільки величезної, що далеко не відразу вмістилася в рамки його творчості

Украй істотно й те, що більша патріотична тема, тема Батьківщини і її доль, входить у лірику Блоку одночасно з темою революції, що захоплює поета до самих потаєних глибин його душі й породившей лад зовсім нових почуттів, переживань, прагнень, що виникали немов при грозових розрядах, у їхньому сліпучому світлі, – і тема Батьківщини стає у творчості Блоку основний і найголовнішої. Одне із самих примітних його віршів, написаних у дні революції 1905 року й натхненних нею, – «Осіння воля». У цьому вірші, за яким піде й величезний по своєму внутрішньому значенню й художній досконалості цикл «Батьківщина», глибоко позначилися ті переживання й роздуми поета, які додали його ліриці нові й надзвичайно важливі риси

Вся та ж, колишня, а разом з тим і зовсім інша краса рідної землі відкрилася поетові в самій непримітній для «іноплемінного погляду» рівнині, що не вражає ні яскравими квітами, ні строкатими фарбами, спокійної й одноманітної, але неодолимо привабливої в очах російської людини, як це гостро відчув і передав поет у своєму вірші:

Виходжу я в шлях, відкритий поглядам,

Вітер гне пружні кущі,

Битий камінь ліг по косогорах,

Жовтої глини вбогі шари

Розгулялася осінь у мокрих долах,

Оголила цвинтаря землі,

Але густих горобин у проїзних селах

Червоний колір зарозвівається видали…

Здавалося б, все однообразно, звично, здавна знайомо в цих «мокрих долах», але в них поет побачив щось нове, несподіване й немов перекликнувшееся з тим заколотним, молодим, задерикуватим, що він відчув у собі самому; у строгості й навіть убогості простору, що відкрився перед ним, він довідався своє, рідне, близьке, що вистачає за серце – і не зміг не відгукнутися на червоніючий перед ним червоний колір горобини, що кличе кудись і радує новими обіцянками, яких дотоле не чув поет. От чому він випробовує такий небувалий підйом внутрішніх сил, по – новому виникла перед ним принадність і краса полів і косогорів рідної землі:

От воно, мої веселощі, танцює

И дзенькає, дзенькає, у кущах пропавши!

И вдалині, удалині заклично махає

Твій візерунковий, твій кольоровий рукав!

Перед ним виникають справжні ліси, поля, косогори, його вабить шлях, що пропадає вдалині. Саме про це з якоюсь натхненною радістю, светлою смутком і надзвичайною широтою, немов вмещающей весь рідний простір, говорить поет у своїй «Осінній волі»:

чиЗапою про свою удачу,

Як я молодість загубив у хмелі…

Над сумом нив моїх заплачу,

Твій простір навіки полюблю…

Почуттям, що обпалює серце поета і його творчість, що незмінно домішується до кожної думки, до кожного переживання, стає, крім любові до Батьківщини, і любов до матері. Матері, у подвигу сина якої бачиться сяйво самого сонця, і нехай цей подвиг коштує синові всього життя – серце матері переповняє «золота радість», тому що сыновний світло перемогло навколишню імлу, панує над нею:

Син не забув рідну матір:

Син відвертав умирати

Його лірика стала сильніше його самого. Це ясніше всього виражене в його віршах про любов. Скільки б він не повторював, що жінки, яких ми любимо, картонні, він всупереч своїй волі бачив у них і зірки, почував у них нетутешні далечіні, і – скільки б сам не сміявся над цим – кожна жінка в його любовних віршах сполучалася для нього із хмарами, заходами, зорями, кожна відкривали просвіти в Інше, тому він і створює свій перший цикл – «Вірші про Прекрасну Даму». Прекрасна Дама – втілення вічної жіночності, вічний ідеал краси. Ліричний герой – служитель Прекрасної Дами, що очікує прийдешнього перетворення життя

Надії на пришестя «вічної жіночності» свідчать про незадоволеність Блоку дійсністю:

Передчуваю Тебе

Року проходять мимо…

Прекрасна Дама, єдина й незмінна у своїй досконалості, у своїй чудовій принадності, разом з тим постійно міняє риси і є перед своїм лицарем і слугою те «Дівою, Зарозвівайся», те «Дружиною, убраної в сонце», і це до неї волає поет у сподіванні часів, предреченных у стародавніх і священних книгах:

Тобі, чий Сутінок був так ярок,

Чий голос тихостью кличе, –

Підніми небесних арок

Всі звід, що опускається

Сама любов збирає в очах поета риси ідеальні, небесні, і у своєї возлюбленной він бачить не звичайну земну дівчину, а іпостась божества. У віршах про Прекрасну Даму поет оспівує її й наділяє всіма атрибутами божественності – такими, як безсмертя, безмежність, всемогутність, незбагненна для земної людини премудрість, – все це поет убачає у своїй Прекрасній Дамі, що нині «у тілі нетлінному на землю йде».

Навіть коли лірика Блоку говорила, здавалося б, усього тільки про приватному, інтимному, особистому, тому що в ній крізь особисте, неповторне проривається велике, світове. «Єдність із миром» – цей мотив, загальний для всієї лірики Блоку, – надзвичайно важливо для розуміння значення добутків Блоку, його творчості, що навіть виходить за рамки безпосереднього відгуку на те або інша подія

Поет досліджував багато областей людських відносин і переживань, на собі випробовував весь цикл почуттів, страстей, прагнень, мужнів і загартовувався у випробуваннях і боротьбі – все це становить зміст того «роману у віршах», яким і є лірика Блоку, узята в цілому:

Благословляю все, що було,

Я кращої частки не шукався

Про серце, скільки ти любило!

Об розум, скільки ти палав!

Пускай і счастие, і борошна

Свій гіркий поклали слід,

Але в жагучій бурі, у довгій нудьзі –

Я не втратив колишнє світло…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>