Краса боротьби, подолання, або, як виразилося Луначарский, «прагнення до мужності», проявляється так чи інакше в кожному творі Маяковського. Але Маяковський не був рожевим оптимістом, не спрощував життєвих протиріч. «Той, хто постійно ясний, – той, по – моєму, просто дурний», – говорив Маяковський. «Постійна ясність», «тиша так гладь» ніколи не були властиві поезії Маяковського. У його віршах багато складної й важкого, гіркоти й болю
вірш, ЩоСтав класикою, «Ювілейне » сприймається нами як натхненний гімн життя («Ненавиджу всіляку мертвечину! Обожнюю всіляке життя!»), як вільний і розкутий, іноді жартівливий, іноді гнівний, серйозний, завжди виконаний переконання у виробництві свого часу, своєї епохи розмова поета з гаряче й ніжно улюбленим Пушкіним, якого він хотів би бачити своїм сучасником і соратником, – розмова бойової й оптимістичний. Десь у глибині вірша можна відчути багато гіркоти й болю… Варто згадати хоча б деякі рядки, які «приглушені », щоб зрозуміти, як багато тут гіркоти:
От коли й горювати не в змозі –
Це, Олександр Сергійович, багато тяжчай
Краса боротьби протягає в багатьох віршах Маяковського. Але проявляється вона по – різному. Мабуть, найважливіше місце тут займає гумор, яким Маяковський користується тонко, уміло й різноманітно. Один з ярчайших прикладів – вірш «Дрібна філософія на глибоких місцях». Нервові й напружені ритмічні перебої, думки про смерть, про життєву суєту – хто застрахований від цього!
Я народився
Ріс,
Годували соскою, –
Жив,
Працював,
Став старуватий…
От і життя пройде,
Як пройшли Азорські
Острова
Це рядка великої поетичної сили. Але вірш бере за серце не щемливою тугою, а навпаки, поетичною силою її подолання, що не усунуло смуток, але збагатило вірш емоціями сильної й складної особистості. Своєрідність вірша створюється грою переходів від смутного до смішного, а головне – стримуючою силою самоіронії, що відчувається вже в заголовку: «Дрібна філософія на глибоких місцях». У тім, що Маяковський завжди знаходить художній засіб, щоб обмежити, приборкати, обеззброїти почуття туги й суму, не слід бачити штучну, задану, диктуемую ззовні чортові його поезії. Але засобу «приборкання» завжди різні. От, наприклад, «Розмова на Одеському рейді десантних судів: «Радянський Дагестан» і «Червона Абхазія». В основі вірша – вічна тема любові, трагедія утоми й самітності. Але поет об’єктивує свої переживання в розмові двох судів, і завдяки незвичайній цій формі, завдяки тому, що любовні взаємини розвиваються в точній відповідності з «звичками », «способом життя» і лексикою «героїв» – пароплавів, у настрій туги й самітності відразу ж проникає жарт, вірш опромінюється посмішкою, і все раптом зміщається – вірш опромінюється багатством інтонацій, « похмурих переживань, щоприборкують» однобічність. І лише наприкінці, у метафорі, що перетворила Чорне море у величезну слезищу, загублену світобудовою, туга нагадує про те, що вона – не що миттєво станув примару… Подібної «подвійності», у якій проявлялася своєрідність поета, Маяковський залишився вірний до кінця свого життя, навіть у передсмертному листі «Всім»:
Як говорять –
«інцидент исперчен»,
Любовний човен
Розбилася обыт.
Я с життям у розрахунку
И ні до чого перелік
Взаємних болів,
Лих
Иобид.
Лише два сторонніх мазка в трагічній картині: іронічне «інцидент исперчен» і пародійно^ – романсове «любовний човен » – і знову перед нами вірші мужні, сильні у своїй необоротній трагічності. Колись, звертаючись до улюбленої жінки, Маяковський викликував:
Але де, улюблена,
Де, моя мила,
Де
– у пісні! –
Любові моєї змінив я?
У пісні… Пісня, тобто поезія, була самим головним у житті Маяковського. Звичайно, вона була невіддільна від життя. Але в житті могли бути промахи, помилки, омани, могла наступити мінута зрадницької фатальної слабості, що людина не змогла перебороти, а в поезії знайшло відбиття тільки найдорожче, заповітне, те, що було непідвласно сліпому випадку й грі випадків