«Выхожу один я на дорогу…» Мої роздуми про поезію М. Лєрмонтова

Вірш «Выхожу один я на дорогу», написаний Лєрмонтовим в останній рік життя, міг би бути епіграфом до всієї творчості поета. Коли читаєш ці рядки, складається таке враження, що разом із поетом проходиш ще раз «кремнистьій путь» його творчого життя – від початку і до кінця, де він завжди сам-один, знемагає від туги і страждань, все шукає і не може знайти ні спокою, ні бажаної мети. Слова «сам», «самотній» так часто трапляються у віршах Лєрмонтова, що можуть бути їх пізнавальним знаком, символом лермонтовської музи. Ще в перших, знайомих із дитинства, віршах поет приходить до нас «одиноким парусом, белеющим в тумане моря голубом». Потім згадується круча-велетень, що самотньо плаче в пустелі за хмаринкою, яка покинула його. А на іншому «горючем утесе», «в том краю, где солнца восход», «одна и грустна… прекрасная пальма растет».

«На севере диком стоит одиноко сосна…» Це їй, в її холодній самотності увижається сонце і пальма… Але це десь далеко і недосяжно… Таких прикладів дуже багато. І ось сам поет, пройшовши десятилітній шлях творчості, знову виходить на дорогу, і знову сам-один. Шлях його «кремнист». Кремній – твердий камінь з гострими краями. Йти по ньому боляче і важко, особливо, якщо ні з ким розділити цей шлях… Що з того, що

    В небесах торжественно и чудно! Спит земля в сиянье голубом…

У таку тиху, зоряну ніч людина ще дужче відчуває свою самотність. Про нього навіть ніхто не згадує:

    …Пустиня внемлет Богу, И звезда с звездою говорит.

І від цього «так больно и так трудно» самотньому мандрівнику, стомленому від нездійснених надій, оманливих пристрастей, марних зусиль. «Свобода і спокій» – ось останній притулок душі, останнє бажання. Думки про свободу і спокій нагадують пушкінські роздуми про життя:

    На свете счастья нет, А єсть покой и воля…

Але саме тоді, коли людина спокійна і вільна, вона знову починає мріяти про те, що не здійснилося, про любов, щастя, про вічну красу і гармонію:

    Я б желал на веки так заснуть, Чтоб в груди дремали жжзнл сили, Чтоб дыша вздьшалась тихо грудь; Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея, Про любовь мне сладкий голос пел, Надо мной чтоб вечно зеленея Темний дуб склонялся и шумел.

Мрія про гармонію, про злиття зі світом завжди жило в серці поета. Але на-ніть в юності вона вже здавалася нездійсненною. У вірші «Бажання» (1832) поет писав:

    Дайте раз на жизнь и волю, Как на чуждую мне долю Посмотреть поближе мне…

Михайло Юрійович Лєрмонтов до кінця свого короткого життя почувався самотнім мандрівником, «чужим для мира и небес». Але водночас він став вірним і постійним супутником багатьох читачів, мудрим співбесідником і улюбленим поетом.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>