Хлестаков і хлестаковщина в комедії “Ревізор” Гоголя – Гоголь Микола

Н. В. Гоголь написав стільки чудових добутків, що я впевнена: немає йому рівних у всій Літературі (у росіянці й у закордонній) як сатирику – письменникові – сатирикові. Його добутку стали надбанням світової літератури. Дотепер викликає спори й дебати суперечлива натура письменника. Я вважаю: талант Гоголя величезний і самобутній, і один з моїх улюблених добутків – комедія “Ревізор”.

“В “Ревізорі” я вирішив зібрати в одну купу все дурне в Росії, яке я тоді знав… і за одним разом посміятися над всім” – так визначив задум своєї комедії сам автор. Гоголь визнавав, що самим важким образом у п’єсі є Хлестаков. У рекомендаціях для актора, що виконувала цю роль, Гоголь досить глибоко розкриває характер цього персонажа. Хлестаков зробив всі свої подвиги в повітовому місті абсолютно ненавмисно. Його можна зрівняти з балетним танцівником – рухаючись по просторі п’єси, він пожвавлює хід усього дії, виступає справжнім двигуном сюжетного розвитку комедії. Хлестаков блискуче зіграв роль ревізора перед повітовими чиновниками, тільки до середини четвертої дії починаючи розуміти, що його приймають за трохи “державну людину”. Що почуває при цьому лжеревизор? Здається, нічого

В образі Хлестакова Гоголь дає перебільшений і збірний тип поверхово утвореного фанфарона. Хлестаков із задоволенням уживає заради краси складу підхоплені від когось і погано зрозумілі французькі слівця, штампи тодішньої художньої літератури. У той же час у мові Хлестакова зустрічаються й вульгарні вираження. Гоголь зробив репліки Хлестакова уривчастими: цей персонаж духовно злиденний і зовсім нездатний на чому – небудь зупинити свою увагу. Сучасник Гоголя Аполлон Григор’єв дав характеристику цього персонажа: “Хлестаков, як мильна булька, надувається під впливом сприятливих обставин, росте у власних очах і очах чиновників, стає всі смелее й смелее у хвастощах…”

Перед нами повітове містечко, ціла країна, де є й освіту, і охорона здоров’я, і багато чого іншого. У ньому успішно процвітають хабарництво, хабарництво, казнокрадство. Кожний чиновник “успішно” виконує свої “обов’язки”. Городничий відповідно чинові хабарничає часто й у більших розмірах. Ляпкин – тяпкин по праву вважається вільнодумцем. Хворі в богоугодних закладах ходять у брудних халатах. Зовсім випадково серед цього безладдя виявляється хтось Хлестаков, якого всі приймають за ревізора. В образі дрібного петербурзького чиновника Гоголь показав хлестаковщину як особливе породження епохи, типове явище того часу

В “Зауваженнях для панів акторів” автором дається наступна характеристика героя: “Трохи приглуповат і, як говорять, без царя в голові. Говорить і діє без усякого міркування”. Дійсно, із самого початку Хлестаков показує себе як людини до крайності легковажн і порожнього: просадивши всі гроші, прислані батьком, обідає в борг, не думаючи, що розплачуватися йому нема чим. Далі він без сорому й тіні зніяковілості просить руки дочки городничего, не думаючи про те, що секунду назад освідчуватися в коханні його дружині. Думка Хлестакова метушливо перескакує з одного предмета на інший, не аналізуючи й ні на чому не зупиняючись: почавши із принижених обіцянок заплатити за обіди й кімнату при зустрічі з городничим, закінчує погрозами звернутися зі скаргою до міністра. І це – протягом однієї мінути. По випадковості його слова доводяться дуже до речі – городничий увірував, що перед ним дійсно не хто інший, як ревізор

У наступних сценах виявляється ще одна чудова якість Хлестакова – нестриманість, хвастощі, прагнення пустити пил в очі. Куди тільки не заносить Хлестакова в момент натхнення! Він і з Пушкіним у близьких стосунках, він і автор “Юрія Милославського”, він і департаментом один раз управляв. Просто лавина неправди, втім, нерозумної, непереконливої, зате натхненної, природної, природної. Про Хлестакове можна сказати: бреше з насолодою, як дитина, і сам вірить у свою неправду, і тим самим виростає у власних очах. Герой не догадується, чому до нього так благоволять. Він знаходить це природним і правильним. І сніданок у богоугодному закладі не розглядається їм як “підмазування”; він із щирим подивом запитує: “Що, у вас щодня буває такий?” Відвідування всіх чиновників – теж саме собою явище, що розуміє. Про те, що йому давали хабара, він відразу не догадується – думає, що “чиновники ці добрі люди, це з їх боку гарна риса”.

Хлестаков довівся по душі суспільству. Порожнеча, “легкість у думках незвичайна”, неправда й позерство нікого не жолоблять. У герої є світський лиск: він знає три слова по – французькому, говорить пишномовною, безглуздою й смішною мовою, недурний собою – цього виявляється досить.

Яким же образом такій людині вдається зіграти роль далеко не саму звичайну? Відповідь автора проста й глибоко мотивований з погляду законів миру негідників. По – перше, страх, свідомість власної провини віднімає розум у чиновників. З іншого боку, “вітрогон” Хлестаков без особливої праці звик до ролі, зумів вселити всім страх і повага тому, що, будучи безпринципний і до крайності легковажний, він сміло йшов там, де зупинилася б усяка чимала людина. Звідси й гірка іронія Гоголя: безпринципність править миром. У безглуздому, з погляду здорового глузду, поводженні Хлестакова є своя логіка. Він діяв по образі й подобі тих, кого бачив навколо. У бажанні героя відігравати роль вище призначеної йому в житті полягає сутність характеру Хлестакова.

Риси миколаївської епохи, коли процвітали вискочки й недалекі люди, які вміли пристосовуватися за рахунок безпринципності до обставин, виявилися в пронозливості героя. Самою природою суспільства визначена сутність Хлестакова й хлестаковщини

Було й залишається величезним вплив на російське суспільство комедії Н. В.Гоголя “Ревізор”. Стала вживатися й уживається до цього дня як ім’я загальне прізвище Хлестаков. А будь – яке невтримне фразерство, неправда й безсоромні хвастощі в сполученні із крайньою несерйозністю стали називати хлестаковщиною. Геніальному письменникові вдалося проникнути в таємницю російського національного характеру, вивудивши із самої його глибини образ Хлестакова. Автор безсмертної комедії затверджує, що незалежно від свого соціального стану, віку й утворення, усякий росіянин людина хоч на мінуту іноді стає Хлестаковым. Я думаю, одним з основних шляхів самовдосконалення кожної людини є подолання в собі самому хлестаковщини. Образ Чичикова в поемі “Мертві душі”.

З героїв гоголівської поеми “Мертві душі” особливе місце займає Чичиков. З погляду сюжету й композиції ця фігура в поемі центральна й до останньої глави першого тому є для всіх загадкою. Минуле його невідомо (біографія дана лише в одинадцятому розділі), невідомі мети його перебування в місті NN. Крім цього, автор позбавляє Павла Івановича своєрідності, що запам’ятовуються рис, у нього немає власного “особи”. На тлі Індивідуалізовані образи поміщиків гранично яскраві, і на їхньому тлі фігура Чичикова виглядає безбарвної, невизначеної, невловимої. Тому можна виявити в мовному поводженні героя, що він, не маючи власного “особи”, не має й власного “голосу”.

Саме безликість і безбарвність дозволяють Чичикову перевтілюватися до невпізнанності, коли цього вимагають “інтереси справи”. Чудовий психолог і блискучий імітатор, він уміє з магічним артистизмом уподібнитися своєму співрозмовникові. У всякій ситуації він говорить те, що від нього хотіли б почути, що може розташувати в нього користь

Так з Маниловим Павло Іванович приторно люб’язний, пишномовний (“…я німію перед законом”) і влесливий. З Коробочкою він покровительственно ласкавий і патріархально набожний (“На все воля Божа, матінка…”), тримається з нею вільно, “не церемониться”. Замість квітчастих фраз тепер з його вуст звучать просторічні, а іноді й грубі вираження (“справа яйця виїденого не коштує”, “так пропади й здохни”).

Чичиков – чудовий актор, заради своєї мети, що дає в кожного поміщика подання в його смаку. Він не міг зіграти роль, люб’язну Ноздреву. Виходить, справа отут не в талановитому перевтіленні. Може бути, Чичиков – далекоглядний психолог, здатний бачити всі вигини людської душі? Але тоді б він не розбудив скупу підозрілість Коробочки, не обдурив би Ноздрева, не спровокував би ревнощі губернських дам. Що дозволяє Чичикову так швидко й вдало пристосуватися до кожного зі своїх співрозмовників?

Придивимося уважніше до образа Чичикова в ті моменти, коли він залишається наодинці із самим собою. Йому немає потреби маскуватися й змінювати себе заради пристосування. От Чичиков оглядає місто N: “Дорогою відірвав прибиту до стовпа афішу для того, щоб, пришедши додому, прочитати гарненько”, а прочитавши, “згорнув охайно й поклав у свій ларчик, куди мав звичай складати все, що попадалося”. Це збирання непотрібних речей, ретельне зберігання мотлоху нагадує звички Плюшкина.

Чичиков на зборах у поліцмейстера розмріявся в зовсім манілівському дусі, хоча поруч із ним був Собакевич: “Чичиков ніколи не почував себе в такому веселому розташуванні, уявляв себе вже сьогоденням херсонським поміщиком, говорив про різні поліпшення: про трипільне господарство, про щастя й блаженство двох душ – і став читати Собакевичу послання у віршах Вертера до Шарлоті, на якому той ляскав очами”.

Спілкування з нахабним і безцеремонним Новосибірським для Чичикова борошно, адже Павло Іванович не терпить “фамільярного обігу” (“…хіба тільки якщо особа… занадто високого звання”). Однак він і не думає перервати свій діалог з поміщиком: той багатий, а виходить, спереду перспектива вигідної угоди. Випливаючи своєму випробуваному методу, Чичиков всіма силами прагне вподібнитися Ноздреву. Він звертається до нього на “ти”, переймає від нього фамільярні манери й хамський топ

Знайти загальну мову із Собакевичем Чичикову значно простіше – адже обох поєднує ревне служіння “копійці”. Навіть Плюшкина, що давно утратили зв’язок із зовнішнім миром і позабывшего елементарні норми ввічливості, смог розташувати до себе Павло Іванович. Для цього поміщика Чичиков відіграє роль непрактичного й великодушного дурня – “мотишки”, готового собі в збиток позбавити випадкового знайомого від необхідності платити податі за померлих селян

Хто такий Чичиков? Що він за людина? Серед безлічі фантастичних версій про Чичикове, висунутих чиновниками міста NN, заслуговує на особливу увагу версія про антихриста. Антихрист новозавітного “Одкровення” передує настанню Страшного суду, з’являється наприкінці часів. Чому ж саме Чичиков стає в Гоголя знаменням “останніх часів”, символом прийдешньої катастрофи?

З погляду Гоголя, зло, уособлене в Чичикове (“пристрасть до придбання”), є головне зло сучасності. Зло повсякденне й незначне страшнее, чим літературно^ – величне зло, показує Гоголь. Гоголь хоче зрозуміти психологічну природу нового явища. Цьому служить біографія Чичикова, що пояснює генезис зображеного в поемі характеру. Тьмяне, смутне дитинство героя – без товаришів, без мріянь, без батьківської любові – багато чого визначило подальшу долю героя. Глибоко засвоївши батьківське наставляння (“…бережи й збирай копійку”), Павлусь Чичиков розвиває в собі енергію, волю й завзятість, з яким і спрямовується до своїй єдиного в житті мети – багатству. Спочатку його дії наївні й прямолінійні: Павлусь рабськи догоджає вчителеві й стає його улюбленцем. Повзрослев, Чичиков маніпулює людьми з набагато більшим мистецтвом, але й результати його зусиль тепер більше значні. Він пообіцяв женитися на дочці свого начальника й добуває тим самим собі місце повытчика. Служачи на митниці, Павло Іванович переконує начальство у своїй непідкупності й так наживає величезний статок на великій партії контрабандного товару. Біографія гоголівського “набувача” відзначена дивною закономірністю: блискучі перемоги Чичикова щораз обертаються нулем. Процес збагачення перетворюється в щось самокоштовне, самодостатнє – адже це завжди процес без результату

Біографія Чичикова змушує в той же час згадати про грішників, що переборюють свою гріховність і згодом стали святими подвижниками. По припущенню письменника в наступних томах поеми повинне було відбутися пробудження душі героя й духовне його відродження. Пороки часу, говорив Гоголь, не випадково так згущені й посилені в Чичикове, адже відродження “героя часу” послужило б початком відродження всього російського суспільства

Не на любові, а на грошах засноване щастя цього героя. Гоголь відзначає в Чичикове відсутність тупого автоматизму Плюшкина: “У ньому не було прихильності властиво до грошей для грошей, їм не володіли скнарість і скнарість. Ні, не вони рухали їм, – йому ввижалося спереду життя у всіх довольствах. Щоб, нарешті, потім, згодом, вкусить неодмінно все це, от для чого береглася копійка…”.

Відроджуватися постійно дозволяють Чичикову “Самовідданість” і терпіння. Навіть “громада нещасть” не поховає його. Дуже складно сполучається в оцінці Гоголя вирок Чичикову, прирахування його до “мертвих душ”, зі свідомістю, що бездуховний тип буржуазного ділка практичний і досить життєздатний

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>