«Я знаю, ніякої моєї провини, у тім, що інші не прийшли з війни» – Твардовский Олександр

Кожний талановитий письменник і поет насамперед син свого народу й своєї епохи. Ярчайший приклад тому – вся творчість Олександра Трифоновича Твардовского. Поет іде в ногу згодом. Все, що відбувається в житті країни знаходить відгук у його добутках. Вірогідність, правдивість, точність – відмітні риси поезії Твардовского. Яскравіше всього вони проявляються в поемах «За далечінню – далечінь», «Василь Теркин», у віршах «Я вбитий під Ржевом», «У той день, коли окончилась війна». Правда життя пронизує всю його творчість, вона – живе джерело, з якого харчувалася поетична міць А. Твардовского.

«У ту саму годину неділею…». Надовго залишився в пам’яті людей та сама неділя 22 червня 1941 року, коли:

…з нещадною силою

Стародавнім голосом війна

По всій країні завила…

Поет сам перебував у гущавині військових подій і добре знав все те, про що писав у своїх добутках. Почуття вічного зобов’язання живих перед полеглими, відчуття себе в них, а їх у собі, неможливість забуття всього що происшли заповнювало душу Твардовского не тільки під час війни, але всі післявоєнні роки. Поет говорив: «Постійну свідомість того, що я живий, я прийшов з війни живий і здоровий. Але скількох я недораховуюся… Це була частина мене. И я с ними щось загубив». Ця думка червоною ниткою проходить у вірші «У той день, коли окончилась війна».

…До вас, нарівні з живими, голе свій

Я перетворюю в кожній пісні нової…

…Ви частина мене із собою віднесли

З листка армійської маленької газетки…

Вірш «Я вбитий під Ржевом» з’явилося голосом всіх полеглих під час війни, усіх, кого вже років серед нас, але нам’яти про які жива. В основу цього вірша лягли спогаду поета про поїздку під Ржев восени 1942 року, коли там ішли жорстокі кровопролитні бої. Враження цієї поїздки були одними із самих обтяжуючих і гірких до болю в серце за всю війну. Вірш написаний від першої особи. Ця форма здалася Твардовскому найбільш відповідній ідеї вірша – єдності полеглих і живих

Сумний монолог воїна, що оповідає про власну загибель, досягає найвищого розжарення в таких рядках:

И в мертвих, безмовних,

Є відрада одна:

Ми за батьківщину впали,

Але вона – урятована

У цих і наступних рядках особисте «я» переміняється узагальненим «ми»: «наші очі померкли», «Недарма боролися ми за батьківщину – мати». Загиблий солдат бачить себе лише «часткою народного цілого», його хвилює все, що свершилось потім, після нього. Він виражає надію на те, що «здійсниться слово клятви святий».

Нехай не чутний голос, –

Ви повинні його знати

Цей вірш – заповіт у первісних виданнях так і називався: «Заповіт воїна» – Загиблі заповідять нащадкам свято берегти свою батьківщину:

Заповім у тім житті

Усім щасливими бути

И рідній вітчизні

Щастю далі служити

«У той день, коли окончилась війна» стосується тої ж теми, що й «Я вбитий під Ржевом». Вона чітко сформульована в одному рядку: «Живі вам нескінченно повинні».

Так само, як і А. Твардовский, думали багато поетів. Їх з’їдала туга й біль при думці про безповоротно збіглі в небуття. У серцях багатьох звучить протест: не можна допустити, щоб знецінювалося людське життя

Поет обертає до нинішнього й всім прийдешнім поколінням рядка, повні великої надії й любові до людини:

Пройшла війна, пройшли жнива,

Але біль волає до людей:

Давайте, люди, ніколи

Про це не забудемося

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>