Як розвертається трагічна тема в поемі А. А. Ахматовій «Реквієм»? – Ахматова Ганна

Хотілося б усіх поіменно назвати,

Так відняли список і ніде довідатися

Для них виткала я широкий покрив

З бедных, у них же підслуханих слів

А. Ахматова

Головним творчим і цивільним досягненням А. А. Ахматовій стало створення нею поеми «Реквієм». Поема складається з декількох віршів, зв’язаних один з одним однією темою, – темою пам’яті про тих, хто в тридцяті роки виявився в тюремних катівнях, і про тих, хто мужньо переніс арешти рідних, смерть близьких і друзів, хто намагався допомогти їм у важку мінуту

У передмові А. Ахматова розповідає про історію створення поеми. Описати всі жахи ежовщины попросила її незнайома жінка, так само, як і Ахматова, що стояла в тюремних чергах у Ленінграді. І Ганна Андріївна відгукнулася. А інакше й не могло бути, адже як вона сама говорить:

Я була тоді з моїм народом,

Там, де мій народ, до нещастя, був

Репресії обрушилися не тільки на друзів, але й на родину Ахматової: був арештований і засланий син – Лев Гумилев, а потім і чоловік – Н. Н. Пунин, а раніше, в 1921 році, був розстріляний перший чоловік Ганни Андріївни – Н. Гумилев.

Чоловік у могилі, син у в’язниці,

Помолитесь про мене… –

Пише вона в «Реквіємі», і чується в цих рядках благання нещасної жінки, що втратила своїх близьких. «Перед цим горем гнуться гори», – читаємо ми в «Присвяті» до поеми, і розуміємо, що для тих, хто чув «лише ключів осоружний скрегіт так кроки важких солдатів», уже ніколи не буде яскравим сонячне світло, свіжим вітер

В «Вступі» Ахматова малює яскравий образ Ленінграда, що представлявся їй « привеском, щобовтається,» біля в’язниць, «засуджені полки», які йшли по вулицях міста, «зірки смерті», що стояли над ним

Криваві чоботи й шини чорних марусь (так називали машини, що приїжджали по ночах заарештовувати городян) роздавили «безвинну Русь». І вона лише корчиться під ними. Перед нами проходить доля матері й сина, образи яких співвіднесені з євангельською символікою. Ахматова розширює тимчасові й просторові рамки сюжету, показуючи загальнолюдську трагедію. Ми те бачимо просту жінку, у якої вночі заарештовують чоловіка, те біблійну Матір, Сина якої розіпнули. От перед нами проста російська жінка, у пам’яті якої назавжди залишиться плач дітей, що обпливла свіча в божника, смертний піт на чолі коханої людини, якого ведуть на світанку. Вона буде плакати по ньому так само, як колись під стінами Кремля плакали стрілецькі «женки». Те раптом перед нами образ жінки, так схожої на саму Ахматову, що не вірить, що все відбувається саме з нею – «насмішницею», «улюбленицею всіх друзів», «царскосельской веселою грішницею». Хіба могла вона коли – небудь подумати, що буде стояти трьохсотої в черзі в Хрести? А тепер все її життя в цих чергах

Сімнадцять місяців кричу,

Кличу тебе додому,

Кидалася в ноги катові,

Ти син і жах мій

Не розібрати, хто «звір», хто «людина», адже заарештовують безневинних людей, і всієї думки матері мимоволі звертаються ксмерти.

А потім звучить вирок – «кам’яне слово», і треба вбити пам’ять, зробити окам’янілої душу й знову вчитися жити. І мати знову думає про смерть, тільки тепер про своїй. Вона здається їй спасеньем, і не важливо, який вона прийме вид: «отруєного снаряда», «гирьки», «тифозного чаду» – головне, що вона позбавить від страждань і від щиросердечної порожнечі. Ці страждання порівнянні лише зі стражданнями Матері Ісуса, що також втратила Сина

Але розуміє Мати, що це тільки божевілля, адже смерть не дозволить віднести із собою

Ні сина страшні очі –

Окам’яніле страданье,

Ні день, коли прийшла гроза,

Ні година тюремного свиданья,

Ні милу прохолодь рук,

Не липнули схвильовані тіні,

Ні віддалений легкий звук –

Слова останніх розрад

Виходить, треба жити. Жити заради того, щоб назвати поіменно тих, хто загинув у сталінських катівнях, пам’ятати, згадувати завжди й скрізь стояли «і в лютий холод, і в липневу спеку під красною ослепшею стеною».

У поемі є вірш, що називається «Розп’яття». У ньому описуються останні мінути життя Ісуса, його звертання до матері й батька. Чується нерозуміння того, що відбувається, і до читача приходить усвідомлення, що все происходящее безглуздо й несправедливо, адже немає нічого страшнее, чим смерть безневинної людини й горя матері, що втратила сина

А. Ахматова виконала свій борг дружини, матері, поета, розповівши в поемі про трагічні сторінки нашої історії. Біблійні мотиви дозволили їй показати масштаб цієї трагедії, неможливість прощення тих, хто затворів це божевілля, і неможливість забуття того, що відбулося, адже мова йшла про долю народу, про мільйони життів. Таким чином, поема «Реквієм» стала пам’ятником безвинним жертвам і тим, хто страждав разом сними.

У поемі А. Ахматова показала свою причетність до долі країни. Відомий прозаїк Б. Зайцев, прочитавши «Реквієм», сказав: «Можна ль було припустити… що тендітна ця й тоненька жінка видасть такий крик – жіночий, материнський, крик не тільки про себе, але й про всіх стражденний – дружинах, матерях, наречених, взагалі про всіх що розпинаються?» І неможливо ліричній героїні забути матерів, що раптом стала сивими, виття баби, що втратила сина, гуркіт чорних марусь. І звучить по всім загиблим у страшний час репресій поема «Реквієм» як поминальна молитва. І поки будуть чути її люди, тому що разом з нею кричить весь «стомильонный народ», не повториться тої трагедії, про яку розповідає А. Ахматова

А. А. Ахматова ввійшла в літературу як поет ліричний, камерний. Її вірші про нерозділену любов, про переживання героїні, її самітності серед людей і яскравому, образному сприйнятті навколишнього світу залучали читача й змушували його перейнятися настроєм автора. Але треба був час і страшні події, потрясшие Росію, – війна, революція, – щоб у віршах А. А. Ахматовій виникло цивільне, патріотичне почуття. Поетеса співчуває Батьківщині й своєму народу, уважаючи для себе неможливим покинути її у важкі роки випробувань. Але особливо важкими стали для неї роки сталінських репресій. Для влади Ахматова була особистістю далекому, ворожої радянському ладу. Постанова 1946 року підтвердило це офіційно. Їй не забули ні того, що чоловік її, Микола Гумилев, був розстріляний в 1921 році за участь у контрреволюційній змові (за офіційною версією), ні гордої безгласності з кінця 20 – х років – тої неофіційної «внутрішньої еміграції», що обрала для себе поетеса. Ахматова приймає свою долю, але ця не смиренність і байдужість – готовність вистояти й витерпіти все, що випало їй на частку. «Ми ні єдиного удару не відхилили від себе», – писала Ахматова. І її «Реквієм», що писався з 1935 по 1940 рік не для печатки – для себе, «у стіл» – і опублікований набагато пізніше, – це свідчення мужньої цивільної позиції як ліричної героїні поеми, так і її автора. Тут відбиті не тільки особисті трагічні обставини життя А. А. Ахматовій – арешт сина, Л. Н. Гумилева, і чоловіка, Н. Н. Пунина, – але й горі всіх російських жінок, тих дружин, матерів, сестер, що стояли з нею разом 17страшних місяців у тюремних чергах у Ленінграді. Про це говорить автор у передмові до поеми – про моральний борг перед своїми «сестрами на нещастя», про борг пам’яті перед безвинно загиблими

Зірки смерті стояли над нами,

И безвинна корчилася Русь

Під кривавими чоботями

И під шинами чорних марусь.

Горі матері й дружини – загальне для всіх жінок всіх епох, всіх неясних часів. Його ділить Ахматова з іншими, говорячи про їх, як про себе:

Буду я, як стрілецькі женки,

Під кремлівськими вежами вити

Страждання матері, її неизбывное горе, самітність емоційно офарблює події в чорно – жовті кольори – кольору, традиційні для російської поезії, символи горя й хвороби

Тихо ллється тихий Дон,

Жовтий місяць входить вдом.

Входить у шапці набекрень.

Бачить жовтий місяць тінь

Ця жінка хвора,

Ця жінка одна

Чоловік у могилі, син у в’язниці,

Помолитесь про мене

Страшна самітність звучить у цих рядках, і воно здається особливо пронизливо^ – гострим по контрасту із щасливим безтурботним минулим:

Показати б тобі, насмішниці

И улюблениці всіх друзів,

Царскосельской веселій грішниці,

Що трапиться з життям твоєї –

Як трьохсота, з передачею,

Під Хрестами будеш стояти

И своею слезою горячею

Новорічний лід пропалюватися

Горі заполоняє свідомість, героїня на грані божевілля:

Сімнадцять місяців кричу,

Кличу тебе додому,

Кидалася в ноги катові,

Ти син і жах мій

Усе переплуталося навік,

И мені не розібрати

Тепер, хто звір, хто людина,

И довго ль страти чекати

Найстрашніше у всьому цьому кошмарі – відчуття того, що жертви неповинні й даремні, адже не випадково білі ночі, по думці автора, говорять синові «про твій хрест високому й про смерть». І вирок невинному звучить «кам’яним словом», падає, як меч несправедливого правосуддя. Скільки мужності й стійкості потрібно від героїні!

У мене сьогодні багато справи:

Треба пам’ять до кінця вбити,

Треба, щоб душу скам’яніла,

Треба знову навчитися жити

Вона готова до самого гіршого, до смерті – «мені однаково тепер». Як у людини християнської культури, в Ахматової у віршах часто зустрічаються ті поняття, які намагалася викреслити як соціально далекі радянська влада: душу, Бог, молитва. Позбавити людини віри, вихованої століттями, влади виявилося не під силу, тому що, як і жінки з народу, героїня у важку мінуту звертається до святого для російської людини образам – Матері Христа, уособленню всієї материнської скорботи й материнського страждання

Магдалина билася й ридала,

Учень улюблений кам’янів,

А туди, де мовчачи Мати стояла,

Так ніхто глянути й не посмітив

И це зближає героїню з її народом, змушує почувати свою відповідальність як Поета за те, щоб все що відбувається збереглося в пам’яті народної, вийшло на суд Історії

И я молюся не про себе однієї,

А про усіх, хто там стояв із мною…

… Про їх згадую завжди й скрізь,

Про їх не забуду й у новому лиху,

И якщо затиснуть мій змучений рот,

Яким кричить стомильонный народ,

Нехай так само вони поминають мене

У переддень мого поминального дня…

Поемою «Реквієм» Ахматова виконала свій борг Поета – оспівати й возвеличити страждання тисяч матерів, що стали жертвами кривавої сваволі

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>