Життєва правда про Голодомор у повісті У. Самчука ‘Марія’ (1 варіант)

Страшна історична подія, голодомор 1932-1933 років, — одна з тем, якої торкалися у своїх творах письменники української діаспори. Та це й не дивно, бо хіба могли тоді відкрито торкнутися тем репресій радянської влади митці слова, які жили й творили в Україні? Тільки захищені чужою землею, небайдужі до долі рідної держави патріоти писали всю правду про політику винищення українського селянства. Один із них — Улас Самчук, автор відомого роману “Марія”.

Твір не починається розповіддю про голодне існування селян у 1930-ті роки, ні, спочатку автор описує життя українців до приходу радянської ідеології. Читач бачить: так, нелегко було людям заробляти шматок хліба, однак праця, яка давала можливість жити й процвітати простому селянину, цінувалася й підносилася на найвищий щабель моралі.

Багато сил та енергії вкладають головна героїня роману Марія, її перший чоловік, Гнат, і другий, Корній, у господарство, зате скільки радості й задоволення приносять плоди цих зусиль! Марія має хату, худобу, є що подати до столу та й гостей нагодувати. І цю картину селянського потом заробленого добробуту Улас Самчук зображує не випадково, а для того, щоб разючішою виглядала різниця між життям до появи радянських ідей і животінням після їх появи.

“Земля України дуднить від тупоту орд революції… За обріями моргають заграви пожеж і розливаються сердиті рокоти гарматних передгромів” — так нова влада входить у село. Люди жахаються, сиплють прокльони крізь зуби, бо як же можна дивитися в церкві на матросів із цигарками в зубах, на те, як фронтовики кидаються на льохи, забираючи борошно, підпалюють монастирську клуню зі збіжжям. “Ленін залатить”, — з гіркотою говорять люди, бачачи потоптані покоси, віддаючи корову-годувальницю, коней, усі свої запаси. “Совєцька вдасть”, немов сарана, налетіла на мирні села, обібрала людей до нитки, до останнього зернятка, обплутала нажаханих селян гаслами та погрозами розправи: “Україна! Хлєба! Давай хлєб!” Україна корчиться з голоду, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі “хлєб”. Тепер люди, чесні господарі, — жебраки, доведені до відчаю.

Прийшли страшні дні. Маріїна сім’я, розколота ідеями соціалізму (середульший син Максим зрікся родини в ім’я соціалістичних ідей), ледве животіє. Почуття голоду притупляє все, навіть страх і бажання жити. Головна героїня стоїть над онукою, і думки про її майбутню смерть мляво течуть у її голові. Якби ж то хліба, якби ж то дожити до весни…

Однак далі — не легше. Дочка Надія задушила свою дитину, щоб та не мучилася від голоду, а сама божевільно сміється, відмовляючись від здобутої їжі. Пішов у нікуди разом із собакою Корній, щоб урешті-решт десь упасти й умерти. Сама Марія лежить на лаві, не маючи сил піднятися. Й ось “Марії не стало…” Завершилося її життя. Голод добив її, як і багатьох людей по всій українській землі.

За допомогою образу Марії Улас Самчук талановито показав страждання й муки всього українського народу під час штучно створеного голоду 1930-х років. Читач бачить, як із життєрадісної працьовитої жінки героїня перетворюється на руїну, заледве вже схожу на людину. Трагічна розв’язка наступила для всього селянства: мільйони смертей по всій країні стали свідченням жорстоких знущань тоталітарної влади.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>