Зображення народного життя в лірику Миколи Некрасова – Некрасов Микола

У другій половині XIX сторіччя в Російській літературі панував плин за назвою “натуральна школа”. У її стінах народилися такі письменники, як Григорович, Некрасов. Головне, що було потрібно від послідовника даної школи, – це вірність життєвій правді, зображення неприкрашеної дійсності; у той же час, для добутків цих письменників характерний соціальний відтінок, акцентування на політичні й, так сказати, політико – моральних проблемах сучасного миру

Не всі прихильники “натуральної школи” стали широко відомі – так, як, наприклад, Некрасов або Гоголь (який, до речі, був свого роду вчителем для них). Останній завоював собі славу майстра деталі: предметно – побутова характеристика в його добутках не знає рівних. Некрасовская особливість – “слабість до хвор і приниженому” Його традиційно називають народним поетом, і, зокрема, особливо правдиві в його зображенні картини сільського життя; проте, вірш “Залізниця” (1864 р.) доводить, що увага Некрасова бути звернено й до робітником (у цьому випадку – будівельникам залізниці, що з’єднала Москву й Петербург).

Звичайно тему поезії Некрасова визначають як “страждання народу”; це, безсумнівно, вірне, але занадто узагальнене твердження. Якщо розкривати проблематику докладніше, те виділяються більше конкретні питання. По – перше, соціальна база, умови для зубожіння народних мас: кріпосне право, після його скасування – відсутність у цілому можливості поліпшити яким – небудь образом власне положення в людей, що перебувають на нижчих щаблях суспільства. Звідси випливає питання, вдало сформульований поетом: “Кому живеться весело, привільно на Русі?”. Втретьих, приниженість працюючого й класу, що перебуває в підпорядкуванні, що виражається або в рабській покірності долі, або в мовчазному терпінні, що, за твердженням Некрасова, повинне зрештою лопнути. Немаловажної й не займає в такому ступені ніякого іншого письменника або поета темою є жіноча частка. Тільки Некрасов присвятив їй стільки віршів

У творах Некрасова, здається, залучає навіть не стільки те, до яких питань у них звертається, але те, якими засобами він домагається реалістичного зображення і яка в підсумку виходить у його трактуванні народне життя. Для того щоб проаналізувати це, досить розглянути кілька добутків різних літ

Один з ранній віршів Некрасова – “Трійка” (1846 р.). Воно повністю присвячено жіночій долі, одноманітної й неминучої для всякої сільської дівчини. Яскраво зображена тут і сама атмосфера селянського будинку, родини: “від роботи й чорн і важкої” міняється не тільки дівчина, але і її чоловік і свекруха – вони стають безпричинно жорстокими, від утоми вічно лаються й махають кулаками. Тут Некрасов уперше сформулював “життєве кредо” російського народу – “тупе терпенье” і “безглуздий вічний переляк”. Воно більш – менш чітко відбите практично у всіх віршах поета. Некрасов навіть натякнув на найбільш імовірну причину такого стану: відбувається не те, про що мрієш, а те, що неминуче, історично повинне трапитися. Крім того, селянські жінки були практично безправні й безмовно покірні, про що говорять рядка ще одного, більше пізнього, вірша – “Учорашній день, години в шостому…”.

Ті ж терпіння й покірність присутні у вірші 1855 р. “Забуте село”. Ситуація, описана тут, добре відбиває “рабську психологію” російського кріпака селянства. Довголітнє рабство відучило селян від самостійності, і тепер усюди можна почути:

От приїде пан – пан нас розсудить…

………………………………

Скаже пан слово…

Постійне очікування виявлення волі пана веде до нещасть для самих же селян:

Умерла Ненила; на чужий землице

У сусіда – шахрая – урожай сторицей…

Хлібороб вільний догодив у солдати,

И сама Наташа весіллям вуж не марить…

А панові – те, по суті, немає справи до своїх кріпаків: поки йому надходять гроші – він живе спокійно, їхньої проблеми його не турбують. З іншого боку, селян це питання щодо їхнього хазяїна теж не хвилює, але їхній думці, раз він хазяїн, те зобов’язаний їх захищати. Так і утвориться взаимонепонимание кріпаків і поміщиків, із чого, у свою чергу, треба глухомань і запустіння в селах. Якщо допомога дійсно необхідна, то її доводиться вымаливать, випрошувати в “власників розкішних палат” (“Міркування в парадного під’їзду”, 1863 р.), а ті нічого знати не знають, чи відати відають, та й не хочуть. У вірші символічно, що той, до кого прийшли прохачі, спить. Дійсно, найменше його хвилюють їхньої проблеми, він перебуває як би в постійному сні – Некрасов навіть призиває його: “Пробудися!”. Вірш навіває атмосферу повної безнадійності. І все – таки не залишається народ безмовним, його скорбота – “волаюча”. “Де народ, там і стогін”, – от, до речі, ще одна деталь народного портрета. “Стогін нескінченний” не тільки допомагає йому жити, але й служить, до деякої міри, проявом невдоволення: колишні “німі” роботяги більше не мовчать

Некрасов дозволяє звучати й думці, протилежному його власному. Виразником такого є генерал у вірші “Залізниця”. У суперечці з попутником (або автором) генерал заперечує заслугу робітників у будівництві залізниці й приписує її графові Клейнмихелю (финансировавшему цей проект). На його думку, брудна й неосвічена мужичня не здатна нічого створити; з його вуст читач чує фразу: “Або для вас Аполлон Бельведерский гірше грубного горщика?”. Вона звернена до автора – попутникові, але тому що генерал дорівняв того в силу поглядів до будівельників, те це вже висновок цілком може бути віднесене й до них. Це дійсно так: народом рухає практицизм, він перебуває не в тих умовах, коли можна любуватися творами мистецтва:

Ми надривалися під спекою, під холодом,

З вічно зігнутою спиною,

Жили в землянках, боролися з голодом,

Мерзнули й мокли, хворіли на цингу

Грабували нас грамотії – десятники,

Сікло начальство, давив нестаток…

Некрасов виступав за те, щоб не приховувати жахів убогості, не бачив нічого ганебного для тих, хто їх пізнав. Він уважав цілком природним не приховувати этого від жінок, тому в його лірику так часто зустрічається сполучення інтимного із соціальним, що, здавалося б, несумісно. Один з яскравих прикладів – вірш “Ранок” (1874 р.). Воно побудовано як монолог, зверненої до знайомій, де автор розкриває й пояснює її пригноблений стан: “тут не страждати мудро”. Тут Некрасов з’єднує сіре, сумовите село (“шкапа із селянином п’яним” – характерна деталь) і строкатий у событийном відношенні “місто богатый” (хоча пейзаж його не відрізняється від сільського по колориті фарб): на “ганебну площу” ведуть засудженого, повія вертається додому, скакають на дуель офіцери, хтось умер, хтось покінчив із собою. Все убого, мерзотно, брудно, жахливо…Але, на думку Некрасова, саме це заслуговує бути “оспіваним” у поезії:

Пускай нам говорить мінлива мода,

Що тема стара – “страждання народу”

И що поезія забути її повинна, –

Не вірте, юнака! не старіє вона

(“Елегія”, 1874 р.)

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>